Розділ 38

Ми йшли довго. Занадто довго для підземного тунелю, який, за ідеєю, мав просто з’єднувати точки, а не перетворюватися на ціле приховане місто. Світло рідкісних ламп сяяло тьмяно, ніби й воно вже не вірило, що комусь тут ще є справа до порядку і життя. Стіни, колись гладкі та акуратні, подекуди вкрилися тріщинами, панелі відходили, оголюючи металевий каркас. Але все це трималося. Вперто. Начебто сама планета не поспішала остаточно стерти сліди людей. Коли тунель несподівано розширився, і перед нами відкрилася чергова розвилка, а за нею кілька дверей, я не витримала і тихо видихнула, озираючись.

— Гейле, ти не казав, що люди на Таленісі жили під землею. Я думала, вони втекли одразу, як ліани почали розростатися.

Гейл, не зупиняючись, лише знизав плечима, кинувши швидкий погляд на одну з дверей.

— Я теж так думав. Схоже, Таленіс сповнений сюрпризів.

Я провела пальцями по холодній панелі поряд із найближчим входом. За нею могла бути лабораторія. Або житлове приміщення. Або щось куди цікавіше. Цікавість буквально свербіла під шкірою, змушуючи сповільнювати крок, заглядати в щілини, намагатися вловити хоч щось усередині. Але я стиснула зуби і відвернулася. Зараз не час. Якщо ми почнемо перевіряти кожні двері, ми застрягнемо тут назавжди.

Ми йшли далі, повертаючи за вказівками Гейла, і що далі просувалися, то ясніше ставало: це не просто допоміжні коридори. Тут справді жили. Маленькі кімнати з уламками меблів, вузькі проходи, схожі на технічні, потім знову просторі приміщення зі столами та закріпленими на стінах екранами. Все це здавалося застиглим у часі, покинутим поспіхом, але не зруйнованим остаточно.

Нарешті попереду з’явилися сходи. Справжні сходи нагору. Гейл зупинився, звірився з планшетом і коротко кивнув.

— Нам туди.

Я видихнула, сама не помітивши, як затримувала подих. Підніматися нагору зараз здавалося майже полегшенням. Ми піднялися, й нагорі на нас чекали ще одні двері. Такі самі, як унизу — зі сканером. Я приклала долоню, почула механічне підтвердження, і за секунду двері з важким звуком від’їхали убік.

Свіже повітря вдарило в обличчя. Я зробила крок уперед і завмерла. Перед нами розкинулося місто. Або те, що від нього лишилося. Будівлі — колись високі — тепер частково зруйнувалися і були обплетені ліанами, наче їх навмисно затягли до зеленого кокона. Скло розбите, метал перекручений, бетон потріскався. І все це охоплювали своїми міцними обіймами ліани.

— Нічого собі… — видихнула я, повільно повертаючи голову. — Природа захопила цивілізацію!

Ітан поряд тихо пирхнув.

— Люди довели природу, ось вона їм і помстилася. Поважаю.

Я мимоволі посміхнулася, хоча всередині було дивне почуття — суміш захоплення і тривоги. Гарно. І лякаюче водночас.

Гейл хмикнув і вже знову увіткнувся у планшет.

— Милуватися природою будемо потім. Нам треба якнайшвидше дістатися дослідницького центру.

Звісно. Жодної романтики, тільки справа. Ми рушили вперед. З кожним кроком йти ставало дедалі складніше. Ліани плуталися під ногами, доводилося перелазити через уламки, обминати ділянки з проваллями, чіплятися за виступи, щоб не впасти. Повітря було важким, вологим, пахло чимось солодкуватим і прілим одночасно. Я відчувала, як одяг прилипає до шкіри, як втома повільно розповзається по тілу. Але ми йшли. Вперто. Коли Гейл нарешті зупинився і вказав вперед, я спочатку навіть не відразу зрозуміла, що він має на увазі.

— Ось він! Нам туди.

Я придивилася — і побачила. Руїни, що відрізнялася від інших. Більш масивні, з залишками укріплених стін, з конструкцією, що частково збереглася. Дослідницький центр. І всередині мене ніби клацнуло. Втома відступила. Я не помітила, як прискорила крок. Ми майже дійшли. Ще трохи — і все. Ще трохи — і ми отримаємо те, заради чого сюди лізли.

Я вже збиралася щось сказати, коли поруч пролунав різкий звук. Вибух. Невеликий, але достатній, щоб повітря здригнулося, а кам’яна крихта посипалася зверху. Я інстинктивно нахилилася, прикриваючи голову, серце миттєво зірвалося в шалений ритм. Ми з Ітаном майже одночасно розвернулися. І я одразу їх побачила. Еван і Клер. Стояли попереду, впевнені, спокійні, начебто знали, що ми все одно прийдемо саме сюди. І в мене всередині все обірвалося. Не встигли.

Ітан вилаявся різко, зло, так, що в його голосі пролунало не тільки роздратування, а й втома від усієї цієї нескінченної погоні. Він смикнув мене за руку і буквально втягнув за уламок стіни, притискаючи до холодного каменю. Десь попереду, серед переплетення ліан та зруйнованих конструкцій, пролунав голос Евана — гучний, насмішкуватий, впевнений у своїй перемозі:

— Від нас не сховаєтесь!

Я мимоволі стиснула зуби, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування, перемішана зі страхом. Серце билося так, ніби намагалося вирватися назовні, а в голові крутилася одна й та сама думка — як вони нас знайшли? Я нахилилася ближче до Гейла, намагаючись говорити рівно, але голос все одно здригнувся:

— Та як вони нас знову відстежили? Гейле, ти ж сказав, що прибрав їхній нано-трекер!

Гейл важко зітхнув, на мить прикривши очі, ніби прокручував у голові всі можливі варіанти, і тільки потім відповів, уже спокійніше, але з явним роздратуванням у голосі:

— Найімовірніше, вони здогадалися, що ви зв’язалися з нами, опозиціонерами. І коли ви зникли з їхніх радарів, зрозуміли, що ви кудись попрямували. А, зв’язавшись з нами, ви могли вирушити тільки на Таленіс. Розумні, гади! Схоже, Рассел з Харпером наперед усе прораховують.

Мені це пояснення зовсім не сподобалося. Воно було надто логічним і надто безнадійним. Я насупилася, відчуваючи, як напруга тільки посилюється, і кинула швидкий погляд на вхід до дослідницького центру, до якого залишалося зовсім небагато, але цей «небагато» зараз здавалося непереборною відстанню.

— І що нам тепер робити? Як потрапити до будівлі? Вбивати їх не хочеться… Люди все ж таки, хоч і погані.