Розділ 37.2

Я ледь сама не полетіла вниз по інерції, але мене різко смикнув назад Гейл. Він схопив мене за ногу, перш ніж я понеслася в прірву слідом за Ітаном.

— Ти куди, дурненька?

Я навіть не одразу зрозуміла, що я ледь сама не впала. Серце билося десь у горлі, дихання збилося, перед очима все пливло, а в голові була тільки одна думка — Ітан там, він упав. Я різко розвернулася до Гейла, вчепилася в його комбінезон, стиснула тканину так, ніби від цього залежало життя.

— Він там! Він упав! Що робити?! Гейле, що робити?

Голос зірвався, зрадливо здригнувся, і я сама не помітила, як майже перейшла на крик. Мене трясло, руки тремтіли, і я не могла це зупинити, тільки вперто трималася за Гейла, як за єдину опору. Гейл обережно, але впевнено прибрав мої руки, не даючи мені остаточно зірватися, дістав ліхтарик і, повільно підповз до краю.

— Ітане, ти там живий? — крикнув в порожнечу.

Промінь світла провалився в темряву, але вона ніби проковтнула його, не віддаючи нічого назад. Відповіді не було. Я не витримала, підповзла ближче, ігноруючи страх знову зірватися і зазирнула вниз. Яма йшла кудись углиб, у непроглядну тінь, дна майже не було видно, тільки якісь невиразні обриси, і від цього ставало ще страшніше.

— Ітане!!!

Крик вирвався сам, відчайдушний, але тиша внизу залишилася такою ж глухою і байдужою. Гейл зітхнув важко, з жалем, і тихо сказав:

— Там дуже глибоко, Морган. Якщо він не розбився, то звернув шию. Співчуваю.

Слова вдарили боляче, змусивши здригнутися. В очах різко защипало, і сльози самі ринули, розмиваючи все довкола. Я хитнула головою, відмовляючись приймати це.

— Ні! Він не міг! Він живий, Гейле! Я знаю, що живий! Треба до нього спуститись.

Гейл подивився на мене, і в його погляді промайнув сумнів, але він все ж таки відповів спокійно:

— Якщо ти випадково прихопила з собою мотузку та кріплення для спуску, то можна. Бо в мене нічого такого немає.

Я навіть не відповіла — просто зірвала рюкзак і почала судомно в ньому ритися, викидаючи на землю все підряд, поки не знайшла потрібне. Мотузка, карабіни, кріплення — все виявилося на місці. Я сунула їх Гейлу майже в обличчя.

— Ось. Схоже, у тебе зовсім немає досвіду мандрівок покинутими планетами.

Гейл посміхнувся кутиком губ.

— Ні. Я бував лише на цивілізованих. Ти вниз полізеш?

Я витерла сльози тильною стороною долоні, глибоко вдихнула, змушуючи себе зібратися, і твердо сказала:

— Звісно, ​​я! Обв’язати не проблема, а ось витягнути Ітана нагору у мене не вистачить сил.

Гейл не став сперечатися. Допоміг мені закріпити мотузку, надійно обв’язав навколо пояса, перевірив кріплення, зафіксував інший кінець на міцному дереві поряд. Я обережно підповзла до краю і почала спускатися, повільно, намагаючись не дивитися вниз, але серце все одно билося так, ніби зараз вирветься назовні. Руки ковзали по мотузці, ноги шукали опору, і кожен метр давався зусиллям, бо страх не відпускав — страх побачити внизу нерухоме тіло.

Коли я нарешті дісталася дна, то до пояса провалилася в шар листя. Під ним виявився густий, пружний мох, який міг пом’якшити Ітану падіння, і це дало слабку надію. Я відразу почала розгрібати листя руками, гарячково оглядаючись, доки не побачила його. Ітан лежав, притиснутий до моху обірваними ліанами, одна з яких придавила йому шию.

Я кинулася до Ітана, квапливо прибираючи все, що заважало, звільняючи його груди, шию, плечі. Пальці тремтіли, але я змушувала себе швидко діяти. Перевірила пульс — є. Слабкий, але є. Він дихав, але ледве помітно, з хрипом, і від цього всередині все стиснулося ще дужче.

Не втрачаючи жодної секунди, я полізла в його рюкзак, майже навмання перебираючи речі, і напрочуд швидко знайшла кисневу маску. Вдягла її на нього й притиснула щільніше.

— Ну ж бо, отямся, недоумку! Не кидай мене! Я ж тебе кохаю…

Слова вирвалися самі, я навіть не встигла їх обдумати. Але зараз точно знала — вони щирі. Сльози текли по щоках, я не намагалася їх витерти, просто дивилася на Ітана, чекаючи хоч на якийсь рух.

— Ну, що там? — долинув зверху голос Гейла.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але раптом відчула, як його пальці слабо стиснули мою руку. Я різко перевела на нього погляд — Ітан повільно розплющив очі і подивився на мене.

— Він живий! — крикнула я вгору, і голос здригнувся від полегшення.

Я зняла з Ітана маску, нахилилася і коротко поцілувала, потім відсторонилася і видихнула з полегшенням:

— Дурню! Як ти мене налякав!

Голос Ітана був слабким, коли він заговорив, але губи торкнула знайома посмішка:

— І я тебе теж кохаю.

Я пирхнула, хоча всередині все ще трясло від страху за Ітана.

— І почув же!

Ітан спробував підвестися, і я відразу повернулася до нього, підтримуючи.

— Ти цілий? Щось болить?

— Голова, — він скривився, потираючи скроні. — Мабуть, ударився об якусь особливо товсту ліану в польоті. І шия теж. Придавило мене добре, тому й відключився. Напевно, ще трохи полежав би так і задихнувся б. Дякую, що полізла за мною.

Я на мить заплющила очі, не дозволяючи собі уявити, що було б, якби я не встигла, і тихо відповіла:

— А як інакше? Ти мені ще потрібний.

Ітан посміхнувся.

— Всього лише «ще» чи може завжди?

Я насупилася, але відповіла без вагань:

— Завжди!

Я знову полізла в його рюкзак, перебираючи ампули, прилади, якісь пристрої, почуваючись так, ніби копаюсь у чомусь невідомому.

— У тебе тут справжня філія лікарні. Знати б ще, чи є щось потрібне.

— Тут усе потрібне, Морган, — Ітан злегка посміхнувся. — На відміну від тебе, я тягаю з собою корисні для пригод препарати та пристрої. Дай мені ту ампулу, шприц і шолом.

Він вказав на потрібне йому і я передала. Ітан набрав ліки з ампули, зробив собі укол, потім з моєю допомогою вдягнув на голову шолом і натиснув кнопку. Я з цікавістю спостерігала за цим, намагаючись збагнути, як це працює.