Розділ 34.2

Ледве за нами зачинилися двері, як зовні пролунала приглушена, але цілком розбірлива лайка. Голос Евана пробивався крізь двері, глухий, злий, він зривався на погрози. Я інстинктивно напружилася, ніби він міг будь-якої миті увірватися всередину, виламавши двері, але незнайомець навіть не обернувся. Він лише коротко махнув рукою у бік вузького коридору, що йшов углиб будівлі, і впевнено попрямував туди. Ітан не став сперечатися, одразу потягнув мене слідом, і я, стиснувши зуби, пішла за ними, намагаючись не відставати і не думати про те, що ми тільки що добровільно зайшли в пастку.

Всередині було темно, тільки тьмяне світло люмінесцентних стрічок дозволяло хоч щось розгледіти і не врізатися в меблі. Ми пройшли крізь двері й спустилися вузькими сходами вниз, і кроки почали гулко віддаватися в просторі, створюючи відчуття, що за нами хтось іде, хоча я розуміла — це лише луна. Коридор тягнувся довго, одноманітно, з рідкісними поворотами, і я майже втратила рахунок часу, поки ми йшли. Іноді здавалося, що ми рухаємось в нікуди, що цей прохід взагалі не має кінця, і від цього ставало лише тривожніше.

Нарешті попереду з’явилися масивні металеві двері. Вони виглядали так, ніби могли витримати будь-що — товсті, матові, з вбудованою панеллю і складним кодовим замком. Незнайомець зупинився, швидко ввів комбінацію, потім приклав руку до сканера, після чого нахилився до панелі для зчитування ока. Я мовчки спостерігала, відчуваючи, як усередині наростає напруга — надто багато рівнів захисту для випадкового сховища. Двері тихо клацнули і зрушили вбік.

Незнайомець першим увійшов усередину і клацнув вимикачем. Я моргнула, звикаючи до світла, і зрештою змогла розглянути приміщення. Воно виявилося набагато просторішим, ніж я очікувала: кілька диванів, крісла, низькі столи, акуратно розставлені у зоні відпочинку, у глибині — барна стійка, в стінах двері до інших кімнат. Все виглядало обжитим, але без зайвої розкоші — скоріше функціонально та зручно, ніж гарно.

Тільки тепер я спромоглася нормально розглянути нашого рятівника. Чоловік, приблизно віку Ітана або трохи старший, з довгим каштановим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Сірі очі — уважні, чіпкі, наче він з першого погляду вже зробив якісь висновки про нас. Одягнений він був просто, але акуратно, і ця простота явно коштувала чималих грошей — все в дусі Елізіара.

Я вже збиралася щось сказати, але незнайомець випередив мене, і його голос звучав досить суворо.

— Що ви двоє накоїли, що вас переслідують улюблені шукачі Харпера?

Я вже збиралася відповісти, але Ітан підняв руку, зупиняючи мене, і я замовкла, кинувши на нього короткий погляд. Він дивився на незнайомця насторожено, майже вороже.

— А з чого я маю розповідати тобі правду?

Незнайомець посміхнувся, ніби чекав саме на таку реакцію.

— З того, що я врятував ваші дупи.

Ітан не квапився відкриватись, у його голосі з’явився холод.

— Але навіщо? Хочеш сам здати нас Харперу?

Між ними аж іскри пробігали, і я відчула, що якщо зараз не втрутитись, розмова піде зовсім не туди. Я зробила крок уперед, намагаючись говорити рівно, без зайвих емоцій.

— Може, ми сядемо і поговоримо спокійно? Познайомимося. Зрозуміємо, чи можемо довіряти одне одному.

Незнайомець знову посміхнувся, але цього разу без явного глузування.

— Твоя подружка діло каже. Сідайте.

Він кивнув на диван і попрямував до бару, а ми з Ітаном перезирнулися. Я перша опустилася на диван, відчуваючи, як втома і напруга нарешті даються взнаки, а Ітан сів поруч, все ще не зводячи очей з чоловіка.

— Що будете пити?

— Щось міцне.

Незнайомець дістав пляшку з бірюзовою рідиною, в якій ліниво піднімалися золотисті бульбашки, взяв три невеликі чарки, поставив їх на столик перед нами і опустився в крісло навпроти. Рухи у нього були спокійні, впевнені, начебто він повністю контролював ситуацію.

— Почнемо з простого. Мене звуть Гейл Сандерс. А вас?

— Ітан Блейк.

Я помітила, як коротко і сухо Ітан це сказав, і зрозуміла — довіри тут поки що немає і близько. Я ж перевела погляд на пляшку, все ще сумніваючись, чи варто це взагалі пити.

— Морган Кроу, — я кивнула на напій. — Що це таке?

Гейл спокійно відкрив пляшку, розливаючи рідину по чарках. Я з полегшенням зазначила, що кришка була запечатана — принаймні сюрпризів усередині не повинно бути.

— Я так розумію, ви не місцеві? — уточнив він. — Інакше знали б. Це настоянка з м’яти, прянощів і лірелли. Чудова річ. Міцна, але м’яка, п’ється легко, смак приємний.

— Лірелла? — перепитала я, насупившись. Вперше чула це слово.

— Місцевий фрукт, — пояснив Гейл, трохи нахиливши голову. — Зеленувато-бірюзовий, зі щільною шкіркою. На смак — солодкий, але із пряною ноткою, ніби до нього вже додали спеції. З нього багато чого роблять, але настоянка — одне з найкращих застосувань.

Я кивнула, все ще розглядаючи рідину в чарці, в якій золотаві бульбашки повільно піднімалися вгору, і зловила себе на думці, що сьогоднішній день остаточно вийшов за рамки нормального.