Розділ 34.1

Ми йшли швидко, майже не розмовляючи, і я відчувала, як з кожною хвилиною всередині зростає напруга. Навколо нас все ще був той самий гарний, доглянутий Елізіар, люди спокійно проходили повз, сміялися, про щось говорили, але для мене все це ніби відсунулося на другий план. Я вже не бачила ні вогнів, ні вітрин, ні акуратних фасадів, ні красивих рослин — тільки спини перехожих, тільки відображення у склі вітрин, в яких я намагалася вловити рух переслідувачів. Серце билося надто швидко, дихання збилося, і я весь час ловила себе на бажанні обернутися, перевірити, чи не йдуть за нами. Раптом Ітану все це здалося? Може, ми просто перенервували? Але я стримувалась, тільки сильніше стискала руку Ітана, бо відчуття його тепла мене хоча б трохи заспокоювало.

Якоїсь миті я все ж таки не витримала і кинула швидкий погляд через дорогу — і всередині все обірвалося. Там, серед перехожих йшли Еван і Клер. Вони не ховалися, не намагалися злитися з натовпом — навпаки, рухалися впевнено, ніби вже знали, чим усе закінчиться. І зараз всі сумніви зникли остаточно. Вони йдуть за нами. Я кивнула в їх бік Ітану й він одразу насупився, але кроку не сповільнив.

— Що робити? — мій голос зрадливо здригнувся, і я навіть не спробувала це приховати.

— Треба заплутати сліди. Не хочу, щоб вони довідалися, в якому готелі ми зупинилися.

Ітан говорив спокійно, але я відчувала, як напружилася рука, як він прискорив крок. Я не відставала, тримаючись за його руку, і в голові крутилася тільки одна думка — аби тільки нас не розділили, аби не залишитися однією посеред цієї красивої, але ворожої до нас планети.

Коли попереду з’явився вузький темний провулок, Ітан відразу потягнув мене туди, не даючи часу на роздуми. Ми різко звернули, і шум вулиці ніби залишився позаду, змінившись на підозрілу тишу, в якій чулися лише звуки наших кроків і важке дихання. Тут було темніше, світло з основної вулиці ледве діставало до стін, і повітря здавалося прохолоднішим, важчим.

Ми пройшли кілька метрів, повернули й різко зупинилися. Перед нами, перекриваючи шлях, вже стояли вони. Еван і Клер. Я не одразу повірила очам — вони ніби виросли з тіні, ніби заздалегідь знали, куди ми звернемо. На їхніх обличчях були ті самі противні посмішки, від яких по шкірі пробіг холод.

— Ну, що, попалися? — зі зловтіхою в голосі промовив Еван.

Я навіть не встигла вдихнути, як Ітан різко розвернувся, потягнувши мене за собою. Ми рвонули назад, тепер уже не ховаючись, майже бігли, і я чула за спиною швидкі кроки — наші переслідувачі не відставали. Серце билося так, що глушило всі інші звуки, дихалося важко, ноги починали наливатися вагою, але я продовжувала бігти, бо іншого варіанту просто не було.

І раптом, коли здавалося, що ще трохи — і нас наздоженуть, поряд з нами відчинилися двері. Я почула голос — тихий, але твердий, без тіні сумніву.

— Сюди. Швидко.

Я не встигла ні подумати, ні поставити запитання — як Ітан уже потягнув мене всередину, і я слухняно зробила крок слідом, відчуваючи, як за спиною зачиняються двері, відрізаючи нас від переслідувачів.