Розділ 34

Ми йшли швидко, майже не розмовляючи, і я відчувала, як з кожною хвилиною всередині зростає напруга. Навколо нас все ще був той самий гарний, доглянутий Елізіар, люди спокійно проходили повз, сміялися, про щось говорили, але для мене все це ніби відсунулося на другий план. Я вже не бачила ні вогнів, ні вітрин, ні акуратних фасадів, ні красивих рослин — тільки спини перехожих, тільки відображення у склі вітрин, в яких я намагалася вловити рух переслідувачів. Серце билося надто швидко, дихання збилося, і я весь час ловила себе на бажанні обернутися, перевірити, чи не йдуть за нами. Раптом Ітану все це здалося? Може, ми просто перенервували? Але я стримувалась, тільки сильніше стискала руку Ітана, бо відчуття його тепла мене хоча б трохи заспокоювало.

Якоїсь миті я все ж таки не витримала і кинула швидкий погляд через дорогу — і всередині все обірвалося. Там, серед перехожих йшли Еван і Клер. Вони не ховалися, не намагалися злитися з натовпом — навпаки, рухалися впевнено, ніби вже знали, чим усе закінчиться. І зараз всі сумніви зникли остаточно. Вони йдуть за нами. Я кивнула в їх бік Ітану й він одразу насупився, але кроку не сповільнив.

— Що робити? — мій голос зрадливо здригнувся, і я навіть не спробувала це приховати.

— Треба заплутати сліди. Не хочу, щоб вони довідалися, в якому готелі ми зупинилися.

Ітан говорив спокійно, але я відчувала, як напружилася рука, як він прискорив крок. Я не відставала, тримаючись за його руку, і в голові крутилася тільки одна думка — аби тільки нас не розділили, аби не залишитися однією посеред цієї красивої, але ворожої до нас планети.

Коли попереду з’явився вузький темний провулок, Ітан відразу потягнув мене туди, не даючи часу на роздуми. Ми різко звернули, і шум вулиці ніби залишився позаду, змінившись на підозрілу тишу, в якій чулися лише звуки наших кроків і важке дихання. Тут було темніше, світло з основної вулиці ледве діставало до стін, і повітря здавалося прохолоднішим, важчим.

Ми пройшли кілька метрів, повернули й різко зупинилися. Перед нами, перекриваючи шлях, вже стояли вони. Еван і Клер. Я не одразу повірила очам — вони ніби виросли з тіні, ніби заздалегідь знали, куди ми звернемо. На їхніх обличчях були ті самі противні посмішки, від яких по шкірі пробіг холод.

— Ну, що, попалися? — зі зловтіхою в голосі промовив Еван.

Я навіть не встигла вдихнути, як Ітан різко розвернувся, потягнувши мене за собою. Ми рвонули назад, тепер уже не ховаючись, майже бігли, і я чула за спиною швидкі кроки — наші переслідувачі не відставали. Серце билося так, що глушило всі інші звуки, дихалося важко, ноги починали наливатися вагою, але я продовжувала бігти, бо іншого варіанту просто не було.

І раптом, коли здавалося, що ще трохи — і нас наздоженуть, поряд з нами відчинилися двері. Я почула голос — тихий, але твердий, без тіні сумніву.

— Сюди. Швидко.

Я не встигла ні подумати, ні поставити запитання — як Ітан уже потягнув мене всередину, і я слухняно зробила крок слідом, відчуваючи, як за спиною зачиняються двері, відрізаючи нас від переслідувачів.

Ледве за нами зачинилися двері, як зовні пролунала приглушена, але цілком розбірлива лайка. Голос Евана пробивався крізь двері, глухий, злий, він зривався на погрози. Я інстинктивно напружилася, ніби він міг будь-якої миті увірватися всередину, виламавши двері, але незнайомець навіть не обернувся. Він лише коротко махнув рукою у бік вузького коридору, що йшов углиб будівлі, і впевнено попрямував туди. Ітан не став сперечатися, одразу потягнув мене слідом, і я, стиснувши зуби, пішла за ними, намагаючись не відставати і не думати про те, що ми тільки що добровільно зайшли в пастку.

Всередині було темно, тільки тьмяне світло люмінесцентних стрічок дозволяло хоч щось розгледіти і не врізатися в меблі. Ми пройшли крізь двері й спустилися вузькими сходами вниз, і кроки почали гулко віддаватися в просторі, створюючи відчуття, що за нами хтось іде, хоча я розуміла — це лише луна. Коридор тягнувся довго, одноманітно, з рідкісними поворотами, і я майже втратила рахунок часу, поки ми йшли. Іноді здавалося, що ми рухаємось в нікуди, що цей прохід взагалі не має кінця, і від цього ставало лише тривожніше.

Нарешті попереду з’явилися масивні металеві двері. Вони виглядали так, ніби могли витримати будь-що — товсті, матові, з вбудованою панеллю і складним кодовим замком. Незнайомець зупинився, швидко ввів комбінацію, потім приклав руку до сканера, після чого нахилився до панелі для зчитування ока. Я мовчки спостерігала, відчуваючи, як усередині наростає напруга — надто багато рівнів захисту для випадкового сховища. Двері тихо клацнули і зрушили вбік.

Незнайомець першим увійшов усередину і клацнув вимикачем. Я моргнула, звикаючи до світла, і зрештою змогла розглянути приміщення. Воно виявилося набагато просторішим, ніж я очікувала: кілька диванів, крісла, низькі столи, акуратно розставлені у зоні відпочинку, у глибині — барна стійка, в стінах двері до інших кімнат. Все виглядало обжитим, але без зайвої розкоші — скоріше функціонально та зручно, ніж гарно.

Тільки тепер я спромоглася нормально розглянути нашого рятівника. Чоловік, приблизно віку Ітана або трохи старший, з довгим каштановим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Сірі очі — уважні, чіпкі, наче він з першого погляду вже зробив якісь висновки про нас. Одягнений він був просто, але акуратно, і ця простота явно коштувала чималих грошей — все в дусі Елізіара.

Я вже збиралася щось сказати, але незнайомець випередив мене, і його голос звучав досить суворо.

— Що ви двоє накоїли, що вас переслідують улюблені шукачі Харпера?

Я вже збиралася відповісти, але Ітан підняв руку, зупиняючи мене, і я замовкла, кинувши на нього короткий погляд. Він дивився на незнайомця насторожено, майже вороже.

— А з чого я маю розповідати тобі правду?

Незнайомець посміхнувся, ніби чекав саме на таку реакцію.

— З того, що я врятував ваші дупи.