Розділ 33.2

Коли ми ввійшли в атмосферу Елізіара, я не могла відірватися від ілюмінатора. Планета під нами виглядала так, ніби хтось узяв усі найкращі уявлення про «ідеальний світ» і просто втілив їх без жодного компромісу. Небо — ніжно-блакитне, з легким золотистим відтінком, ніби світло тут проходило через якийсь невидимий фільтр, роблячи все навколо теплішим і живішим. Величезні міста не тиснули, як на більшості розвинених планет, а ніби впліталися в ландшафт — будинки підіймалися плавними лініями, переливалися склом і металом, відбиваючи світло так, що здавались майже невагомими. Між ними тяглися зелені зони, парки, водні канали, і навіть з висоти було видно, як ретельно все продумано — ні хаосу, ні нагромадження, лише гармонія, майже ідеальна.

Коли ми приземлилися та вийшли назовні, я на секунду просто зупинилася, забувши, що взагалі треба йти. Температура тут була ідеальна. Ні надто тепло, ні прохолодно. Вітер м’яко торкався шкіри, несучи приємний запах незнайомих квітів. Навколо росли дерева з напівпрозорим листям, що відливало сріблом, а під ним тяглися акуратні кущі з крихітними квітами всіх відтінків — від ніжно-блакитного до насиченого фіолетового. І все це виглядало не як декоративний парк, а як доглянута, але справжня дика природа.

Я мимоволі усміхнулася, відчуваючи, як усередині здіймається якесь дитяче захоплення. Ітан йшов поруч, але його настрій не збігався з моїм. Він дивився на всю цю красу без інтересу, швидше з холодною оцінкою, ніж з милуванням.

— Ти тут бував раніше? — спитала я, намагаючись зрозуміти причини його поганого настрою. — Тобі що, нічого не подобається? Я особисто у захваті.

— Не бував, — спокійно відповів Ітан. — Тут мило. Поки не думаєш, скільки грошей Космічний Союз викачав з інших планет заради цієї краси. Ти бачиш гарну архітектуру, Морган. Я бачу несправедливий розподіл ресурсів.

Я зітхнула, але не перестала озиратися. Надто вже все навколо було гарно.

— Навіть якщо це так, то хіба не можна просто оцінити красу? Не думаючи про політику.

— Не можна, — заперечив Ітан. — Я так не можу. Тут усе взаємопов’язано, Морган. Ця краса могла бути і на твоїй Кайрі, якби її не перетворили на планету другого сорту тільки через не найкращий клімат, похмурі краєвиди та відсутність достатньої кількості корисних копалин.

Я стиснула губи, але не збиралася здаватися. Мені не хотілося, щоб Ітан зіпсував цей момент своїми похмурими думками, навіть якщо в них була правда.

— А природа? Адже це не справа рук людини. Ітане, ти тільки подивися, які тут гарні кущі з мініатюрними квіточками. А дерева!

Ітан все ж таки кинув погляд на найближчу алею, де світло ковзало по листю, змушуючи його переливатися.

— Природа гарна, згоден. Але тут було набагато красивіше, поки Космічний Союз не зробив планету своєю столицею. Вони не поважають природу. Вони вирубали багато лісів. Подивися в мережі старі фотографії Елізіара — ти здивуєшся.

Я на мить замовкла. Десь усередині неприємно кольнуло, але я все ж таки спробувала заперечити, нехай і без колишньої впевненості.

— Я розумію твою позицію, Ітане, але ж людям треба десь жити…

Він навіть не вагався з відповіддю.

— У нас на Ейрхеймі люди та хейми чудово співіснують із природою. Нам не довелося вирубувати ліси заради того, щоб звести житло. Ми будуємо його так, щоб не шкодити природі. І за це я люблю Ейрхейм. А планет, придатних для життя, достатньо. На деякі тебе приводив твій навігаційний модуль. Їх викреслили лише через невдалі експерименти чи катастрофи. Але ж там можна жити. А Космічний Союз під впливом «Гіпера» відмовився від такої можливості.

Я нічого не відповіла. Просто йшла поруч, дивлячись на ідеальні вулиці, на людей, одягнених у дорогий, акуратний одяг, на чистоту, до якої навіть причепитися було неможливо. І раптом зловила себе на дивному відчутті — ніби я дивлюся на вітрину. Дуже гарну. Майже бездоганну. Але вітрину. І від цього захоплення планетою трохи притупилося.

До готелю ми дісталися швидко, хоча я раз у раз відволікалася на вітрини, на акуратні вулиці, на людей, які виглядали так, ніби ніколи не знали ні бруду, ні втоми. Будівля готелю виявилася такою самою, як і все навколо — без надмірності, але з дорогою простотою: гладкі світлі стіни, високі панорамні вікна, всередині — просторий хол з м’яким світлом і майже повною тишею, яку не порушували навіть кроки. Коли я побачила ціну за номер, то на мить зависла, навіть не намагаючись приховати реакцію. Сума мала такий вигляд, ніби за ці гроші можна було спокійно прожити кілька тижнів на Кайрі, ні в чому собі не відмовляючи. Гроші в нас, звичайно, були після Вальдекса, але всередині все одно неприємно кольнуло — я не звикла так легко з ними розлучатися.

— А на що ти розраховувала, Морган? Це Елізіар, — шепнув на вухо Ітан, поки дівчина за стійкою терпляче чекала на наше рішення. — Тут усе дорого. Тут бідняки не живуть.

Я зиркнула на нього, ледь стримуючи бажання закотити очі.

— А ти не міг вибрати готель подешевше?

— Я якраз і вибрав подешевше.

Я важко зітхнула, оплачуючи рахунок — гроші були на моїй картці — і в цей момент остаточно зрозуміла, що ідея прилетіти сюди була не такою вже й блискучою.

— З їжею тут така сама історія? Вечеря у ресторані — задорого для нас?

— У ресторані може й ні, а кафе цілком можемо собі дозволити. Збирайся. І переодягнися. Тут на людей у ​​космічних комбінезонах дивляться, як на другий сорт.

Я опустила погляд на свій комбінезон, уже потертий у кількох місцях, і мимоволі скривилася.

— Але в мене немає іншого одягу. Є запасний комбінезон, білизна та піжама. Я не тягаю нарядний одяг в робочі рейси.

— Значить доведеться вирушити на шопінг.

З того, як Ітан це сказав, стало зрозуміло — радості від цієї ідеї у нього було приблизно стільки ж, скільки й у мене від цін у готелі. Але вибору не було, тож ми вийшли на вулицю й попрямували до найближчого магазину. Це виявився невеликий бутік з лаконічною вивіскою та скляною вітриною з манекенами на яких демонструвався одяг незвичних мені фасонів. Я швидко вибрала сукню — синю зі сріблястими вставками, вузьку, короткий жакет і високі чобітки зі шнурівкою. Ітан вибрав куртку й штани в такому ж стилі й кольорі — і у великому дзеркалі на всю стіну ми мали вигляд ідеальної пари. Коли ж я побачила суму за одяг, знову подумки застогнала, але сперечатися не стала. Привертати увагу затертим комбінезоном не хотілося.