Розділ 33

Я не стала довго тягнути з цією думкою — вона засіла в голові, як скалка, і чим більше я намагалася її ігнорувати, тим сильніше вона заважала дихати. Наступного дня, коли ми сиділи в тісній готельній кімнаті Вальдекса, я подивилася на Ітана прямо, без звичної іронії. В мене був план.

— Хочу злітати на головну планету Космічного Союзу. На Елізіар.

Ітан підняв на мене погляд не відразу, ніби сподівався, що не дочув.

— Ти все ж таки зібралася розповісти правду? — він примружився.

Я хитнула головою, бо все було не так однозначно.

— Поки що ні. Просто хочу зрозуміти — чи варто.

Ітан хмикнув, відкинувся на спинку стільця й ​​схрестив руки на грудях, явно не вражений моїм поясненням.

— І для цього тобі треба летіти саме туди?

Я знизала плечима, намагаючись говорити спокійно, ніби йшлося про звичайнісінький рейс, а не про потенційне самогубство.

— Я там ніколи не була. Хочу подивитись планету. І зрозуміти, які там настрої серед людей. А ще я не хочу сидіти у цій дірі.

Ітан стомлено провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти з нього сам факт моєї пропозиції.

— Я теж не хочу, але тут безпечніше. А там ми під самим носом у Космічного Союзу та «Гіпера». Це божевілля лізти хижакові прямо в пащу.

Я посміхнулася, але без веселощів — скоріше з упертості.

— Зазвичай найбезпечніше місце — на виду. Ніхто там не шукатиме.

Ітан глянув на мене так, ніби намагався зрозуміти, де закінчується моя сміливість і починається дурість. І здається сам не міг визначити. В кімнаті повисла напруга, важка, як повітря перед грозою. Я знала, що він має рацію — це ризик. Величезний. Але сидіти тут і чекати, поки нас рано чи пізно знайдуть, здавалося ще безглуздішим.

Ми сперечалися ще якийсь час. Ітан наводив докази, один розумніший за інший, я вперто відбивалася, чіпляючись за свою ідею, бо відчувала — якщо зараз відступлю, то так і буду все життя ховатися по таких от дірах, як Вальдекс. А мені цього не хотілося. Я вже доволі довго виживала, щоб тепер добровільно заганяти себе в кут.

Якоїсь миті я просто втомилася сперечатися і, дивлячись на Ітана, сказала спокійно, майже байдуже, але з тим самим тоном, після якого вже не торгуються:

— Мій корабель — куди хочу, туди й лечу. Або ти зі мною, Ітане, або залишайся тут.

Ітан мовчав. Довго. Я вже майже готова була почути, що він залишається, і мені ця думка не подобалася. Але зрештою він тихо видихнув, опустив погляд і похитав головою, ніби здаючись не мені, а обставинам.

— Чорт з тобою, Морган. Летимо разом.

Я не усміхнулася, але всередині стало трохи легше, ніби ми тільки-но зробили крок від урвища — і поки що не впали назад.

Ми зібрали речі швидко, майже мовчки. Вальдекс не намагався нас утримати – ця планета взагалі нікого не тримала, вона просто поглинала тих, хто затримувався надто довго. Коли ми вийшли до корабля, сіре небо нависало низько, а вітер гнав посадковим майданчиком пил і сміття.

Коли корабель відірвався від поверхні, я вперше за останні дні відчула щось схоже на полегшення. Вальдекс залишився внизу — з усім своїм брудом, небезпекою та липким відчуттям, що ти там зайвий. Попереду був Елізіар — сяюча столиця Космічного Союзу, місце, де вирішуються долі сотень планет. І, можливо, місце, де наша власна доля або остаточно зламається, або почне змінюватись на краще.

Коли ми ввійшли в атмосферу Елізіара, я не могла відірватися від ілюмінатора. Планета під нами виглядала так, ніби хтось узяв усі найкращі уявлення про «ідеальний світ» і просто втілив їх без жодного компромісу. Небо — ніжно-блакитне, з легким золотистим відтінком, ніби світло тут проходило через якийсь невидимий фільтр, роблячи все навколо теплішим і живішим. Величезні міста не тиснули, як на більшості розвинених планет, а ніби впліталися в ландшафт — будинки підіймалися плавними лініями, переливалися склом і металом, відбиваючи світло так, що здавались майже невагомими. Між ними тяглися зелені зони, парки, водні канали, і навіть з висоти було видно, як ретельно все продумано — ні хаосу, ні нагромадження, лише гармонія, майже ідеальна.

Коли ми приземлилися та вийшли назовні, я на секунду просто зупинилася, забувши, що взагалі треба йти. Температура тут була ідеальна. Ні надто тепло, ні прохолодно. Вітер м’яко торкався шкіри, несучи приємний запах незнайомих квітів. Навколо росли дерева з напівпрозорим листям, що відливало сріблом, а під ним тяглися акуратні кущі з крихітними квітами всіх відтінків — від ніжно-блакитного до насиченого фіолетового. І все це виглядало не як декоративний парк, а як доглянута, але справжня дика природа.

Я мимоволі усміхнулася, відчуваючи, як усередині здіймається якесь дитяче захоплення. Ітан йшов поруч, але його настрій не збігався з моїм. Він дивився на всю цю красу без інтересу, швидше з холодною оцінкою, ніж з милуванням.

— Ти тут бував раніше? — спитала я, намагаючись зрозуміти причини його поганого настрою. — Тобі що, нічого не подобається? Я особисто у захваті.

— Не бував, — спокійно відповів Ітан. — Тут мило. Поки не думаєш, скільки грошей Космічний Союз викачав з інших планет заради цієї краси. Ти бачиш гарну архітектуру, Морган. Я бачу несправедливий розподіл ресурсів.

Я зітхнула, але не перестала озиратися. Надто вже все навколо було гарно.

— Навіть якщо це так, то хіба не можна просто оцінити красу? Не думаючи про політику.

— Не можна, — заперечив Ітан. — Я так не можу. Тут усе взаємопов’язано, Морган. Ця краса могла бути і на твоїй Кайрі, якби її не перетворили на планету другого сорту тільки через не найкращий клімат, похмурі краєвиди та відсутність достатньої кількості корисних копалин.

Я стиснула губи, але не збиралася здаватися. Мені не хотілося, щоб Ітан зіпсував цей момент своїми похмурими думками, навіть якщо в них була правда.

— А природа? Адже це не справа рук людини. Ітане, ти тільки подивися, які тут гарні кущі з мініатюрними квіточками. А дерева!