Розділ 32.2

Наступного дня Ітан повів мене на чорний ринок, і вже на підході я зрозуміла, що це зовсім не те, до чого я звикла на Кайрі. Там все було більш-менш пригладжено. Напівлегально, але з якоюсь подобою порядку. Тут все виглядало так, ніби правила існували лише для вигляду — і то не завжди.

Ринок розташовувався у старому промисловому районі, серед напівзруйнованих ангарів та складів. Усередині одного з величезних складів і вирувало життя. Тьмяне світло, гул голосів, запах металу, дешевого палива та чогось гнилого. Люди стояли щільними групами, щось обговорювали, сперечалися, обмінювалися товарами. І не тільки люди. На Вальдексі було чимало людиноподібних істот з інших планет. Всі тут відкрито носили зброю і не намагалися приховати, що саме продають. Я впіймала себе на тому, що мимоволі тримаюся ближче до Ітана, намагаючись не ловити на собі зайві погляди.

— Не відходь далеко, — тихо сказав він, навіть не обертаючись. — Тут не люблять чужинців.

— Вже помітила, — пробурмотіла я, озираючись.

Ми зупинилися біля одного зі столів, за яким сидів чоловік з важким поглядом. Він підвів на нас очі, ковзнув поглядом по рюкзаках і криво посміхнувся.

— Що принесли?

Ітан без зайвих слів витягнув один із приладів, знайдених на базі, і поклав на стіл.

— Залишки наукового обладнання. Робоче, частково.

Чоловік хмикнув, взяв пристрій, швидко оглянув. Кілька секунд щось перевіряв, потім примружився.

— Звідки?

— Знайшли, — спокійно відповів Ітан.

— Усі знаходять, — посміхнувся той. — Питання — де.

Я вже відкрила рота, щоб щось сказати, але Ітан ледь помітно хитнув головою, і я стрималася.

— Ціна? — коротко спитав він.

Чоловік назвав суму. Я мимоволі смикнула бровою — це було більше, ніж нам давав Райан. Значно більше.

— Мало, — спокійно відповів Ітан.

— Тоді йди до іншого, — ліниво знизав плечима торговець.

Ітан навіть не рушив з місця.

— Ти знаєш, що це вартує більше.

Той знову глянув на прилад, потім на нас, ніби зважуючи, чи варто торгуватись.

— Доплачу, якщо є й інші в такому ж стані.

— Є, — відповів Ітан.

Я мовчки спостерігала за цим обміном, відчуваючи, як усередині все більше зростає напруга. Тут не було ні натяку на безпеку, ні правил. Тут могли обдурити, пограбувати… або просто забрати все силою, якщо вирішать, що можуть.

У результаті вони зійшлися на ціні, і гроші прийшли на мій рахунок майже одразу. Я швидко перевірила баланс і на мить завмерла — сума справді була вражаючою.

— Ходімо далі, — коротко сказав Ітан, закидаючи рюкзак на одне плече.

Ми обійшли ще кілька точок, продаючи інше обладнання. Десь торгувалися, десь погоджувалися відразу, але в результаті пішли зі значно більшою сумою, ніж зазвичай.

І все одно, коли ми вийшли звідти, я відчула полегшення, ніби нарешті вибралася з тісного, задушливого приміщення, де постійно чекаєш удару в спину.

— І ти називаєш це нормальним? — пробурмотіла я, коли ми відійшли подалі.

— Це Вальдекс, — спокійно відповів Ітан. — Тут усе так працює.

Я похитала головою.

— Мені тут не подобається.

— Мені теж, — сказав Ітан. — Але іноді доводиться.

Ми пообідали у якомусь дешевому кафе неподалік. Їжа була посередньою, але після ринку мені було вже байдуже — аби тільки спокійно посидіти і не відчувати на собі чужих поглядів. Я весь час ловила себе на думці, що хочу додому. Просто повернутися на Кайру, зачинити двері квартири, налити вина і забути все це, як поганий сон. Але це було неможливо.

Коли ми повернулися до номера, я стомлено опустилася на ліжко, провела долонею по обличчю і подивилася на Ітана.

— Що далі?

Він притулився до стіни, схрестивши руки на грудях.

— Треба на якийсь час залягти на дно. Можемо просто помандрувати різними маршрутами. Ні до тебе на Кайру, ні до мене на Ейрхейм не можна повертатися. Нас там шукатимуть.

Я важко зітхнула, навіть не приховуючи роздратування.

— Ну, дякую, Ітане. Все життя мріяла ховатися від найманців корпорації у космосі.

Він знизав плечима.

— А що ти пропонуєш?

Я замовкла. Одна думка крутилась у мене в голові вже давно, але я вперто відганяла її, бо розуміла — варто озвучити, і дороги назад вже не буде.

Я провела пальцями по покривалу, збираючись з духом, і нарешті сказала:

— А що коли розповісти громадськості про старі модулі, забуті маршрути, планети, які покинули?

Ітан різко підняв брови.

— Ти збиралася тягатися з «Гіпером»? Морган, ти при своєму розумі?

Я мимоволі посміхнулася, хоч усередині все стислося від тривоги.

— Я знаю, знаю. Це небезпечно. І здається нереальним. Але, Ітане, люди мають право знати. А ще люди мають право використовувати короткі маршрути.

Ітан похитав головою, і в його погляді з’явилося щось жорстке.

— Зрозумій, Морган, зараз за нами ганяються лише через модуль. Якщо ти розкажеш громадськості правду, то ганятимуться за нами вже через неї. «Гіпер» зробить нас злочинцями. Нам доведеться або переїхати на Вальдекс, або загубитись у космосі. У мої плани на життя це не входило.

Я відвела погляд, відчуваючи, як усередині все стискається від протиріччя. Ітан мав рацію. Абсолютну. Але це не робило ситуацію легшою.

— А Космічний Союз? — тихо спитала я. — Він же головний. Невже вони не захистять нас? Невже дозволять «Гіперу» обдирати людей і далі з їх продуманими, довгими маршрутами?

Ітан втомлено посміхнувся.

— Не будь наївною, Морган. Вони давно вже дозволяють «Гіперу» робити все, що хочуть. Космічний Союз завжди закривав очі на їхні справи.

Я зітхнула і відкинулася на подушку, дивлячись у стелю. Мені більше нема чого було сказати. Аргументи скінчилися. Все це звучало надто логічно, щоб сперечатися. Але всередині, десь глибоко, ця думка нікуди не поділася. Вона тільки сильніше вкорінилася. Якщо нічого не змінювати — нічого й не зміниться. І, можливо, розповісти правду — це наш єдиний шанс на нормальне життя.