Розділ 32.1

Ми вийшли з гіперкоридору різко, ніби нас просто виплюнуло у звичайний простір, і майже одразу перед нами з’явилася планета Вальдекс — темна, непривітна, ніби навмисне відразлива. Я машинально провела поглядом по показникам: атмосфера придатна, гравітація нормальна, все стандартно. На цьому, як я знала, плюси цієї планети закінчувалися.

Я чула про Вальдекс раніше. З неофіційних джерел, звісно. Такі місця у новинах не обговорюють та у путівниках не рекламують. Планета колись вважалася перспективною для видобутку рідкісних мінералів, але поклади виявилися нестабільними, розробки згорнули, корпорації пішли, залишивши напівзруйновану інфраструктуру. А потім сюди почали стікатися ті, кому не місце у легальному космосі — контрабандисти, перекупники, найманці, всі, хто жив поза правилами. Поступово планета перетворилася на те, чим була зараз — сіру зону, де закон існував лише за гроші.

Ми приземлилися на нерівному майданчику, більше схожому на покинутий вантажний термінал, ніж на нормальний космопорт. Я вийшла з корабля і відразу відчула важке сухе повітря з металевим присмаком. Навколо тяглися темні скелі, місцями прорізані старими шахтами, а між ними розкинулося місто, якщо це взагалі можна було назвати містом. Низькі будинки з грубого металу і бетону, де-не-де підсвічені тьмяними неоновими вивісками, вузькі вулиці, якими ходили люди з такими обличчями, що на них краще було зайвий раз не дивитися. Все виглядало сірим, запорошеним і якимось втомленим.

Я озирнулася, хмикнула і зиркнула на Ітана.

— Прекрасне місце ти вибрав.

Він лише знизав плечима, наче нічого особливого не бачив.

— Зате безпечне.

— Це ти зараз серйозно? — я підняла брову.

— Для нас — так, — спокійно відповів він. — Тут нікому немає діла до чужих проблем, поки ти не лізеш у їхні.

Я ще раз окинула поглядом вулиці та людей, що проходили повз, і мимоволі стиснула губи.

— Ти добре знаєш цю планету?

— Бував тут неодноразово, — відповів Ітан, прямуючи вперед, і я пішла слідом. — Але лише через необхідність продати те, що в інших місцях продати складніше.

Це звучало логічно. І від того ще більш неприємно.

Надвечір небо потемніло, і місто набуло зовсім похмурого вигляду. Світла було мало, і він був якимсь брудним, тьмяно-помаранчевим, ніби навіть лампи тут втомились світити нормально. Ітан привів мене в готель — на диво, він виявився більш-менш пристойним. Не розкіш, звичайно, але чисто, тихо і без підозрілих запахів, що на тлі всього іншого вже здавалося досягненням.

Ми залишили речі і майже одразу вийшли назад — вечеряти. Неподалік виявився непоганий бар. Усередині було шумно, пахло алкоголем, смаженим м’ясом і чимось ще, не надто приємним, але терпимим. Ми сіли за стіл біля вікна, замовили їжу та пиво. Я спіймала себе на думці, що після того, що сталося, мені навіть не хочеться нічого міцнішого.

Їжа була простою — смажене м’ясо, якісь місцеві овочі, хліб з якимось насінням. Я спробувала — доволі смачно. Пиво — холодне, з гірчинкою, цілком нормальне. З’ївши більшу половину порції, я зробила кілька ковтків пива і відкинулася на спинку стільця, дивлячись у вікно.

Захід сонця на Вальдексі виявився несподівано красивим. Небо забарвилося в густі, важкі відтінки багряного і темно-фіолетового, наче хтось розлив по ньому фарбу. Скелі на цьому тлі виглядали майже чорними, а рідкісні вогні міста — тьмяними та самотніми. Я затримала погляд на цьому краєвиді і раптом упіймала себе на дивній думці: не така вже й жахлива ця планета. У ній було щось своє. Похмуре, грубе, але по-своєму привабливе.

Я вже збиралася сказати про це вголос, коли в кутку бару пролунав гучний крик. Я повернула голову і побачила, як двоє чоловіків, явно п’яних, почали штовхатися, а через кілька митей вже битися. Стільці з гуркотом відлетіли вбік, хтось відскочив, хтось, навпаки, з цікавістю дивився.

Ітан навіть не обернувся, тільки спокійно зробив ковток пива і тихо сказав, киваючи на мою тарілку:

— Закінчуй швидше, Морган.

Я насупилась.

— Чому?

Він перевів погляд на бійку.

— Бо зараз може початися стрілянина.

Цього мені було достатньо. Я миттєво повернулася до їжі, буквально за кілька хвилин доїла все, що залишалося, і допила пиво, вже не відчуваючи смаку. Серце знову почало битися швидше — не так, як після втечі від Евана та Клер, але достатньо, щоб захотілося якнайшвидше забратися звідси.

Ми встали і попрямували до виходу. Я вже потяглася до дверей, коли за спиною пролунав різкий звук — постріл. Потім ще один. Хтось закричав, задзвенів посуд. Я навіть не обернулася. Ми з Ітаном майже одночасно вискочили за двері, і тільки коли вони зачинилися за спиною, я дозволила собі видихнути.

— Тут завжди так? — спитала я дорогою до готелю.

— Завжди. Тут закони не діють. Люди просто виживають.

Вночі, лежачи в ліжку поряд з Ітаном, я дивилась у стелю. У кімнаті було тихо, тільки десь з-за стін глухо долинав гамір міста. Ітан уже спав — я чула його рівне дихання — а я ніяк не могла заснути. В голові знову і знову прокручувався сьогоднішній день. Неріт-5, постріли, втеча, Вальдекс, бар… Все це здавалося якимось надто швидким, надто різким поворотом. Ще недавно я просто літала, брала замовлення, жила своїм життям. А тепер… Я перекинулася на бік, дивлячись у темряву, і мимоволі стиснула ковдру. У що я влізла? І як вибратись з цієї історії з мінімальними втратами?