Розділ 31.2

Ітан ще якийсь час перевіряв показники, ніби не довіряв автопілоту, а потім нарешті видихнув та перевів корабель в автоматичний режим. Шум двигунів став рівним, майже заколисуючим, і тільки тоді він піднявся і підійшов до мене. Я все ще сиділа біля стіни, намагаючись вгамувати тремтіння, яке ніяк не проходило.

Ітан опустився поряд й обережно, ніби боявся злякати, обійняв мене. Я спочатку навіть не відреагувала — просто дозволила цьому статися, відчуваючи тепло його рук і дивне, несподіване відчуття безпеки, яке почало повільно витісняти паніку.

— З тобою все гаразд, Морган? — тихо спитав він.

Я хитнула головою.

— Не дуже.

— Принести тобі води?

Я мовчки кивнула. Слова давалися важко, ніби застрягли десь у горлі. Він відпустив мене, підвівся і пішов. Я залишилася одна всього на кілька хвилин, але вони здалися неприродно довгими. У голові все ще спалахували уривки подій — постріл, камінь, що розлітається, обличчя тієї жінки, спрямований на мене пістолет.

Ітан повернувся швидко, тримаючи пляшку води в руках. Відкрив її, простягнув мені і знову сів поруч. Я схопила пляшку і жадібно зробила кілька ковтків, потім ще, доки не відчула, як пересохле горло нарешті перестає горіти. Випивши майже половину, я закрутила кришку і поставила пляшку поряд, заплющила очі. Дихала повільно, намагаючись прийти до тями, хоча всередині все ще тремтіло від пережитого.

— Вибач, що втягнув тебе в це, — тихо сказав Ітан.

Я відповіла не одразу. Декілька секунд просто сиділа, слухаючи власне дихання, відчуваючи, як серце поступово повертається до нормального ритму. А потім, не розплющуючи очей, запитала:

— Хто вони? Як на мене вийшли? Це люди Райана?

Я почула, як Ітан важко зітхнув, і від цього звуку всередині знову неприємно стиснулося.

— Все набагато гірше, Морган. Еван Роу та Клер Пак — найманці корпорації.

Я розплющила очі і повернула голову до Ітана.

— Який корпорації?

— «Гіпер», звичайно ж.

Я різко втягла повітря через ніс. На секунду навіть здалося, що я не дочула, що це просто якийсь безглуздий жарт, невдала спроба розрядити обстановку. Але по його обличчю було зрозуміло — ні, це не жарт.

— Скажи, що ти жартуєш, Ітане? — але я все ж уточнила.

Він похитав головою, і в його погляді не було жодного натяку на іронію.

— На жаль, ні.

Всередині все знову неприємно стислося, тільки тепер це був уже не страх, а холодне, тяжке усвідомлення. «Гіпер». Та сама корпорація Ліама Харпера, котра тримає в руках космічні маршрути, гіперкоридори. Люди, котрі не терплять, коли хтось лізе туди, куди не треба. Другі за важливістю після Космічного Союзу. Хоча ходять чутки, що навіть Космічний Союз побоюється їх.

— Але ж це Райан нас здав? — я не могла уявити, як ще на нас могла вийти корпорація.

Ітан відповів не одразу. Він відвів погляд, ніби щось обмірковував, і це мовчання мені не сподобалося. Дуже не сподобалося. Я не стала його квапити, просто чекала, хоча всередині вже починало закипати роздратування впереміш із тривогою.

Нарешті він заговорив.

— Ні, Морган. Райан має прикриття, але до верхівки він би так швидко не достукався. Це я тебе підставив. Клятий Еван зі своєю подружкою на мене полюють. Мабуть, знову вистежили.

Я завмерла, дивлячись на нього, і кілька секунд просто намагалася осмислити почуте. Слова ніби не одразу складалися в сенс, а коли склалися — стало неприємно, глухо всередині, як від удару.

— Але чому? — запитала я хрипко. Голос не хотів мене слухатися. — Якщо вони, як я зрозуміла, вже забрали твій нелегальний модуль, то що ще їм потрібно? Чи в тебе цілий їх склад?

Я дивилася на Ітана, вже не відчуваючи паніки, що була раніше. Її витіснило інше відчуття — настороженість. І, можливо, вперше за весь час постало серйозне питання: а кого саме я пустила у своє життя і на свій корабель?

Ітан повільно видихнув, провів долонею по обличчю, ніби збираючись із думками, і лише потім заговорив. Його голос став тихішим, у ньому зникла звична іронія, залишилася тільки втома і якась глуха злість.

— Еван — брат моєї колишньої дружини, Евелін. Ми з ним завжди були на ножах. Коли колонію на Серраксі закрили, він сприяв тому, щоб я більше ніде не зміг знайти роботу за фахом. Цим і підштовхнув Евелін до розлучення. Так би вона ще довго вдавала вірну і жила на мої гроші. У цьому Еван мені, звичайно, зробив добру послугу, — Ітан важко зітхнув, потер перенісся, а тоді знову продовжив. — Але далі все пішло лише гірше. Евелін не надто хотіла продавати мені будинок, але й грошей теж хотіла. Вона вигадала хитрий спосіб — шантажувала мене тим, що продасть його комусь іншому, а натомість вимагала невеликої плати як відстрочку. Звичайно, я платив. Але принагідно шукав способи більше заробити. Мені попався той модуль. Він мені добре допоміг. Але Еван вистежив мене та відібрав його. Він робить все, щоб Евелін і далі годувалась за мій рахунок, а я не міг викупити будинок. Тож через свої проблеми я і тебе підставив під удар. Вибач, Морган. Я справді не хотів, щоб так вийшло. Я думав, що мені вдалося заплутати сліди.

Я мовчала. Слова осідали важко, шар за шаром, складаючись у картину, яка мені зовсім не подобалася. Все це вже не виглядало як просто невдалий збіг. Це був ланцюжок — довгий, брудний, і тепер я опинився в ньому по вуха. Я розуміла, що Ітан не навмисно мене підставив. Він не хотів. Він сам страждає від своїх проблем. Але це ніяк не відміняло того факту, що тепер на мене теж полюють люди з «Гіперу».

Я опустила погляд, провела пальцями по підлозі, намагаючись зібратися з думками. Злість піднімалася повільно, без спалахів, важка, в’язка. Не на Ітана навіть, а на всю ситуацію відразу. Але й на нього теж… трохи.

Нарешті я видихнула і тихо сказала:

— Я розумію тебе, Ітане. Злюся, звісно, але розумію.

Він узяв мене за руку.

— Вибач.

Я роздратовано смикнула куточком губ і подивилась на нього.