Розділ 30.2

Ітан вибрався слідом за мною, і як тільки його погляд упав на цю пару, він тихо, але сердито вилаявся крізь зуби. У його голосі було стільки роздратування, що в мене всередині все остаточно похололо — це були не випадкові люди, і точно не ті, кого він радий бачити.

Чоловік зробив крок уперед, так само неприємно посміхаючись.

— Давно не бачились, Ітане. Познайомиш зі своєю новою подружкою?

Ітан навіть не спробував приховати роздратування.

— Та пішов ти, Еване! Що тобі знову потрібно? Ти вже забрав те, що належало мені. Мало?

Я перевела погляд з Ітана на цього Евана, відзначаючи його спокій, надто впевнену позу і цей огидний, лінивий погляд, у якому читалося: він контролює ситуацію. І це відчуття передалося мені майже миттєво.

— У мене є інформація, що ти маєш ще дещо, — Еван тільки ширше посміхнувся, наче слова Ітана його забавляли.

— У мене нічого немає. Я навіть на чужому кораблі літаю, — відрізав Ітан.

Я вже збиралася щось сказати, але в цей момент до нас ближче підійшла жінка, і все всередині різко стислося. У її руці був лазерний пістолет — не іграшка, не щось старе, а цілком сучасна потужна зброя. Вона тримала його спокійно, але досить впевнено, щоб я відразу зрозуміла: якщо знадобиться, вона вистрілить без вагань.

Я інстинктивно потяглася до свого пістолета на поясі, але вона відразу помітила цей рух і повільно похитала пальцем, ніби вичитувала дитину. Її посмішка була такою ж неприємною, як у Евана. Вона кинула короткий погляд на Ітана і сказала:

— У тебе, може, й немає нічого, зате у твоєї подружки є власність корпорації. Віддайте нам модуль і ніхто не постраждає.

В цей момент страх накрив мене з головою, різко, мов холодна вода. Серце вдарилося об ребра так сильно, що на секунду стало важко дихати. Я буквально відчула, як кров відливає від обличчя, а долоні холонуть. У голові промайнула одна єдина думка — навігаційний модуль. Вони знають. Не просто підозрюють, а знають. І це вже не просто неприємності, це рівень, на якому люди не торгуються, а забирають.

Я машинально перевела погляд на Ітана, сподіваючись хоч на якусь підказку, хоч на натяк, що робити. Він ледве помітно похитав головою, і цього було достатньо. Не віддавати.

— Без модуля ми не дістанемося додому, Клер, — спокійно сказав він, хоч я дуже добре відчувала напругу в його голосі.

Клер лише трохи примружилася, ніби це її анітрохи не зачепило.

— Ми готові віддати вам свій запасний. Старий, легальний. Звісно, якщо ви поділитеся з нами своїми знахідками. Безкоштовно, знаєш, хороші речі не віддають.

Я нервово ковтнула, відчуваючи, як страх починає переростати в паніку. Вітер знову завив десь за спиною, підхоплюючи пилюку й дрібне каміння, і світ навколо раптом здався нереально гучним, він тиснув на мене. Простір ніби звузився до цих двох людей переді мною — до зброї в руці Клер і занадто спокійного обличчя Евана.

Ітан зробив крок ближче до мене, майже непомітно для них, і нахилився, ніби хотів щось сказати. Його голос пролунав тихо, ледь чутно.

— Приготуйся бігти до корабля.

У мене перехопило подих. Серце, здавалося, зараз вискочить з грудей, а ноги на секунду стали ватяними, але я все ж таки ледь помітно кивнула. У цей момент стало зрозуміло: це не розмова. Це серйозна небезпека. І якщо ми зараз помилимося, другого шансу не буде.