Розділ 30.1

Пообідавши, ми знову вийшли з корабля, і вітер зустрів нас тим самим різким поривом, ніби за час нашого короткого відпочинку вирішив не слабшати ні на мить. Я застібнула куртку під саме горло, хоча це майже не допомагало, і попрямувала слідом за Ітаном у бік скелястої ділянки, де, за його словами, й була колишня наукова база. Дорогою я ловила себе на тому, що знову розглядаю все навколо — не тому, що тут було гарно, а тому, що надто вже незвичний вигляд мала ця планета, щоб просто йти і не звертати уваги.

Скелі тут були темні, з нерівною, немов поїденою поверхнею, місцями вкриті дивним нальотом, схожим на застиглу смолу. Я провела пальцями по одному з виступів, і примружилася, намагаючись розглянути структуру породи.

— Тут є щось цінне? — спитала я, наздоганяючи Ітана. — Мінерали якісь? Як на попередній планеті?

Він навіть не зупинився, тільки коротко хитнув головою.

— Ні.

— Взагалі нічого? — я скептично озирнулася. — Надто вже все тут незвичайне.

— Не все незвичайне — цінне, — відповів Ітан спокійно. — Тут переважно звичайна порода — просто камінь без жодної цінності. Все, заради чого сюди літали, росло, а не лежало на землі.

Я хмикнула, ще раз кинувши погляд на скелі, й прискорила крок. Чим ближче ми підходили, тим сильніше змінювався краєвид: рослинності ставало менше, а земля під ногами — сухішою. І коли ми нарешті вийшли до місця, де раніше була база, я зупинилася сама собою.

Перед нами були руїни. Не просто занедбані будівлі, а саме зруйновані — провали, конструкції, що обвалилися, перекошені металеві каркаси, що стирчали із землі, наче кістки. У центрі зяяла темна вирва — той самий провал, через який, за словами Ітана, можна було потрапити всередину.

Я схрестила руки на грудях, розглядаючи все це з очевидним сумнівом.

— І ми туди поліземо? Ітане, ти серйозно?

— А навіщо, по-твоєму, ми сюди йшли? — спокійно обізвався він, уже дістаючи спорядження.

Я тихо видихнула, відчуваючи, як усередині здіймається неприємне відчуття. Все в мені говорило, що це погана ідея. Але Ітан мав упевнений вигляд, ніби вже сотню разів бував у подібних місцях, і це трохи заспокоювало.

Ми закріпили мотузки за вцілілі металеві балки, перевірили кріплення, й Ітан першим почав спускатися вниз. Я затрималася на секунду, дивлячись у темряву провалу, а потім все ж таки полізла за ним. Спуск виявився не найприємнішим: каміння під ногами кришилося, мотузка неприємно ковзала в долонях, а холод звідти, знизу, піднімався такий, ніби ми лізли не в руїни, а в якусь крижану криницю.

Коли я нарешті спустилася, перше, що відчула, — це запах. Вогкість, пил, і щось ще, ледве вловиме, але неприємне. Ми увімкнули ліхтарі, і промені світла вихопили з темряви залишки приміщень: обвалені стіни, перевернуті столи, розкидані панелі та уламки обладнання.

— Уважніше дивися під ноги, — сказав Ітан, уже прямуючи вперед. — Тут усе може розвалитися будь-якої миті.

— Обнадіює, — пробурмотіла я, обережно обминаючи купу металу.

Ми рухалися повільно, освітлюючи шлях ліхтарями і час від часу зупиняючись, щоб оглянути те, що ще можна було забрати. Ітан відчиняв уцілілі шафи, витягав якісь модулі, плати, невеликі пристрої, які б я, чесно кажучи, навіть помітила.

— Це ще працює? — запитала я, коли він засунув у рюкзак черговий прилад.

— Якщо пощастить — так. Якщо ні, все одно можна продати на запчастини.

Я кивнула і сама почала уважніше дивитися на всі боки. Згодом очі звикли до напівтемряви, і я почала розрізняти більше деталей: панелі управління, термінали, що частково вціліли, контейнери з маркуваннями. Ми працювали майже мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими фразами.

— Дивись, тут ще щось є, — покликала я, нахиляючись до напівзасипаного ящика.

Ітан підійшов, допоміг відтягнути важкий уламок, який лежав зверху, і всередині ми знайшли кілька невеликих пристроїв.

— Забираємо, — коротко сказав він.

Чим довше ми знаходилися всередині, тим більше мене накривало дивне відчуття. Спочатку я списувала це на холод — він пробирав до кісток, незважаючи на одяг. Потім на вітер, який десь нагорі завивав, проникаючи через щілини і створюючи глухий, протяжний звук, від якого шкіра вкривалася сиротами. Але було ще щось. Якась внутрішня напруга, ніби я відчувала: тут не варто затримуватись.

Я зупинилася, озирнулася і тихо видихнула.

— Ітане, давай закруглятися.

Він навіть не одразу відреагував, продовжуючи щось розбирати.

— Ще трохи, Морган.

— Ми вже знайшли достатньо, — наполегливо сказала я. — Мені це місце не подобається.

Він кинув на мене швидкий погляд, ніби оцінюючи, наскільки я серйозна і нарешті кивнув.

— Гаразд. Ще цей відсік — і йдемо.

Я з полегшенням видихнула та допомогла йому закінчити. Ми швидко зібрали все, що встигли знайти, утрамбували в рюкзаки і попрямували назад до мотузок. Підйом дався важче за спуск — руки швидко втомилися, ноги ковзали, але думка про те, що нагорі нормальне повітря і відкритий простір, підганяла.

Коли я вибралася нагору і, важко дихаючи, перевалилася через край, то побачила те, чого зовсім не очікувала. За кілька метрів від провалу стояли двоє — чоловік і жінка, на вигляд приблизно нашого віку. Вони дивилися на нас з однаковими, неприємно хитрими посмішками, і в їхніх позах було щось надто впевнене, надто спокійне для випадкової зустрічі на такій планеті.

Я повільно випросталась, відчуваючи, як усередині все стислося.

— Ну ось ви і вилізли, — ліниво сказав чоловік, переглянувшись з жінкою.