Розділ 29.2

Ми вилетіли вже наступного ранку. Спочатку все йшло за планом: короткий переліт, спокійний маршрут, жодних несподіванок. Ми швидко доставили вантаж, я  отримала оплату, і вже за кілька годин знову були в космосі. Цього разу без офіційних зобов’язань, тільки з однією метою: Неріт-5.

Планета з’явилася на екрані не відразу — спочатку лише слабка точка, потім сіро-зелений диск із розмитими хмарами. Вже на підльоті стало ясно, що Ітан не перебільшував: хмари рухалися надто швидко, наче їх гнав постійний сильний вітер. Я вибрала місце для посадки ближче до потрібного нам лісового масиву та обережно опустила корабель на нерівну поверхню. Щойно ми вийшли назовні, вітер ударив у обличчя — холодний, різкий, із присмаком чогось гіркого, ніби сама планета попереджала: довго тут не затримуйтесь.

— Я ж казав, що тут часто вітряно, — спокійно зауважив Ітан, застібаючи куртку.

Я озирнулася, мружачись від поривів вітру. Атмосфера була придатною для дихання, але повітря відчувалося важким, насиченим дивними запахами — сумішшю вогкості, прілого листя і чогось різкого, майже хімічного. Ліс попереду мав одночасно красивий і насторожуючий вигляд: густий, з переплетеними кронами, де зелені відтінки поєднувалися з фіолетовими, темно-синіми і навіть майже чорними.

Ми попрямували до нього, і що далі заходили, то тихіше ставало. Вітер майже не проникав під щільний купол гілок, але це не робило місце більш затишним. Навпаки — тиша здавалася напруженою, ніби ліс просто зачаївся. Рослини довкола мали дивний вигляд. Листя у деяких дерев було надто гладким, майже глянсовим, в інших — навпаки, покритим дрібними шипами. Стебла вилися, перепліталися, іноді здавалося, що вони ледь помітно ворушаться самі собою.

Ітан зупинився біля одного з кущів з темно-фіолетовим листям і кивнув у його бік.

— Це одна з тих, що мені потрібна.

Я присіла поряд, роздивляючись рослину. Листя було тонким, майже прозорим по краях, з темними прожилками, а біля основи виднілися дрібні шипи.

— Гарна, — пробурмотіла я, вже простягаючи до рослини руку.

— Не чіпай, — різко зупинив мене Ітан. — Взагалі, нічого тут голими руками не чіпай. І не зривай листочки та квіточки. Все, що тут росте, тією чи іншою мірою отруйне.

Я відразу прибрала руку.

— Добре, вмовив.

Ітан дістав рукавички та невелику лопатку, і почав акуратно підкопувати рослину, намагаючись не нашкодити кореневій системі. Я теж вдягла рукавички і присіла поруч, щоб допомогти йому з іншими екземплярами. Земля виявилася щільною, з домішками темних волокон, ніби коріння рослин перепліталося в єдину мережу. Деякі з них при діставанні виділяли густий сік з різким запахом, і я відразу ховала їх подалі.

— І ти все це збираєш просто «в колекцію»? — не втрималася я, складаючи чергову рослину в контейнер.

— Не просто, — коротко відповів він. — Збираюсь вивчити їх властивості. Я ж медик. Чи ти забула?

— Не забула.

Я піднялася і пройшла трохи далі. Раптом я помітила рослину з тонкими, майже прозорими пелюстками, які переливались на світлі, немов скло. Вона мала настільки тендітний і красивий вигляд, що я мимоволі завмерла.

— Навіть не думай, Морган, — сказав Ітан, кинувши швидкий погляд в мій бік.

— Я тільки хотіла подивитися, — буркнула я.

— Ось і дивись. Здалеку.

Ми провели в лісі більше часу, ніж я очікувала. Коли контейнери нарешті заповнилися, я відчула полегшення. Це місце починало тиснути. Надто тихе, надто дивне, надто живе. Ми вибралися назад до корабля, де вітер знову зустрів нас різким поривом, ніби нагадуючи, що поза лісом теж не краще.

Всередині корабля стало одразу легше. Я зачинила люк, перевірила герметичність і лише після цього зняла рукавички. Ми розклали знайдені рослини, закріпили контейнери, щоб нічого не перевернулося в польоті, і лише потім дозволили собі перепочити. Я дістала їжу, і ми нарешті взялися за обід. Я жувала мовчки, іноді поглядаючи в ілюмінатор, де виднівся шматок сірого неба і верхівки дерев, що гойдалися під вітром.

— Дивне місце, — нарешті сказала я. — З одного боку красиво, а з іншого — хочеться триматися якнайдалі.

Ітан кивнув.

— Тому що планета не дуже доброзичлива.

Я посміхнулася і зробила ковток води. Погода тут справді була огидною — вітер не вщухав ні на мить, і навіть зсередини корабля я бачила, як він хитає дерева. Мені хотілося якнайшвидше закінчити все і полетіти звідси, повернутися додому. Але я сама дала слово. Отже, попереду на нас чекала ще одна частина справи — покинута база під землею. І, судячи з того, як усе складалося раніше, це точно не буде спокійна прогулянка.