Розділ 28.2

Я прокинулася серед ночі з неприємним відчуттям сухості у роті та важкістю в голові. Кілька секунд я лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, де знаходжусь і чому все навколо здається трохи неправильним. Кімната була напівтемною, тільки нічна лампа тьмяно світила біля тумбочки. Поступово свідомість прояснилося, і я зрозуміла, що лежу у власному ліжку. Це вже було добре. Але наступної секунди я відчула поруч чуже тепло і повільне рівне дихання. Я обережно повернула голову і завмерла. Поруч зі мною, на сусідній подушці, спокійно спав Ітан.

Я кілька секунд дивилася на нього, намагаючись зібрати думки у щось зв’язне. Пам’ять уперто відмовлялася допомагати. Я пам’ятала кухню, розмови, вино, віскі, вогні Кайри за вікном… А потім — порожнеча. Ніякого переходу, жодних уривків спогадів. Наче хтось просто вирізав шматок вечора, чи то вже ночі, з моєї голови. З тихим зітханням я потяглася до пляшки з водою на тумбочці, відкрила її й зробила кілька жадібних ковтків. Прохолодна вода трохи привела мене до тями. Я поставила пляшку назад і тільки збиралася знову лягти, як відчула, що Ітан поряд ворухнувся. Мабуть, мої рухи його розбудили.

Я повернулася до нього і, побачивши, що він уже розплющив очі, запитала:

— Ітане, що ти робиш у моєму ліжку?

Він широко позіхнув, навіть не намагаючись приховати втому.

— Сплю. Передай мені пляшку з водою, будь ласка.

Я мовчки взяла пляшку і простягла йому. Поки він пив, я дивилася на нього трохи розгублено, намагаючись зрозуміти, як ми взагалі опинилися в цій ситуації. Віддавши пляшку назад, Ітан помітив мій погляд і примружився.

— Що таке, Морган?

Я насупилась. Мені дуже не подобалась ця ситуація. Ми ж наче з ним домовилися — тільки ділові стосунки.

— Чому ти взагалі спиш у моєму ліжку? Як ти тут опинився? Як я тут опинилася? Щось між нами було?

Ітан відкинувся на подушку й подивився на стелю.

— Я б запам’ятав, якби було.

Я невдоволено пробурчала:

— Дуже смішно.

Він повернувся до мене.

— Я не пам’ятаю, як ми дісталися до ліжка. Схоже, твій віскі добре попрацював з нашою пам’яттю.

Я примружилася, дивлячись на нього з підозрою.

— Тоді як ти можеш стверджувати, що між нами нічого не було?

Ітан злегка посміхнувся.

— Ну, це точно не те, що легко забувається. І взагалі: ти одягнена, я одягнений. Навіщо ці питання?

Я зітхнула і пробурмотіла:

— Ну мало що нам на думку могло спасти після віскі…

Ітан трохи підняв брову.

— Ти в собі сумніваєшся чи в мені?

Я стомлено потерла скроні, відчуваючи, як залишки вчорашнього алкоголю нагадують про себе тупим болем у голові.

— В обох.

Ітан хитро посміхнувся.

— Слухай, Морган, є ідея. Щоб точно не сумніватися було чи ні, можна влаштувати так, щоб було.

Я різко повернула голову і кинула на нього здивований погляд. Та розмова за вином і віскі сильно змінила моє ставлення до Ітана, але спрацювала звична захисна реакція — увімкнулася колюча Морган. Бо тільки за колючками я могла зберегти в цілості своє вразливе серце.

— Якщо це жарт, то не дуже вдалий.

Ітан не відвів погляду і відповів спокійно:

— Чому? Ти мені, загалом, подобаєшся. А вчорашній вечір… Знаєш, мені давно ні з ким не було так затишно.

Я заплющила очі і повільно вдихнула, намагаючись розібратися у власних відчуттях. У грудях з’явилося дивне тепло — спокійне і тихе, без звичної настороженості. Я пам’ятала, як легко було розмовляти з Ітаном, як спокійно ми сиділи на кухні, дивлячись на нічне місто. І раптом зрозуміла, що він має рацію: такого вечора в мене теж давно не було.

Я повільно видихнула і тихо сказала:

— Мені також.

Я присунулася ближче. Ми лежали так кілька хвилин майже нерухомо, наче обидва намагалися звикнути до того, що ми знаходимось ось так поряд — на відстані одного подиху. Ніч довкола залишалася тихою, і навіть шум міста за вікном здавався далеким. Потім Ітан обережно торкнувся моїх губ поцілунком. Я не відсторонилася. Навпаки, відповіла йому, відчуваючи, як у цій тихій темряві між нами нарешті зникає остання незручність.