Розділ 26.2

Я навіть не помітила, як Кайра з’явилася на оглядовому екрані — спочатку крихітною блакитною точкою серед холодної чорноти космосу, а потім поступово розрослася у знайому кулю. Останні години польоту минули майже в тиші. Ми обоє втомилися, але напруга, яка не відпускала нас кілька днів, дивним чином трохи послабшала. Можливо тому, що я нарешті поверталася додому.

Посадка пройшла спокійно. Коли корабель торкнувся майданчика, я раптом упіймала себе на тому, що з полегшенням видихнула — наче тільки зараз дозволила собі розслабитися. Ми вивантажили контейнери з камінням і стояли поруч із ними, роздумуючи, що робити далі. Ітан першим озвучив очевидне: у готелі він не збирався зберігати такі речі. Занадто багато цікавих очей і замало замків, яким можна довіряти. Тому ми домовилися швидко і досить просто — контейнери побудуть у мене вдома. Але лише за однієї умови: я запрошую його на вечерю, щоб він знав, де саме лежить здобич.

Щиро кажучи, мені ця ідея не дуже сподобалася. Я звикла тримати особисте життя окремо від роботи, а дім — тим більше. Але варто було мені згадати, як його рука стискала мою на краю урвища, як він щосили тягнув мене вгору, ризикуючи зірватися разом зі мною… і мої сумніви якось потьмяніли. Якщо вже кому і можна трохи довіряти, то людині, яка витягла тебе з прірви. Буквально.

Ми забрали контейнери та попрямували до мого будинку. Дорога зайняла небагато часу. Коли ми нарешті піднялися до мене, я відчинила двері і пропустила Ітана всередину, почуваючи себе трохи дивно — наче порушувала якесь власне правило.

Контейнери ми поставили в комору. Ітан перевірив замки на них із такою серйозністю, ніби там були не мінерали, а державна таємниця. Тільки після цього Ітан нарешті розслабився і озирнувся на всі боки.

Я попрямувала на кухню готувати вечерю, але майже відразу помітила, що він іде слідом. Я вже збиралася запитати, чи не загубив він дорогу до вітальні, коли Ітан спокійно закотив рукави і взяв ножа до рук.

— Можу нарізати овочі, — сказав він, ніби це було саме собою зрозумілим.

Я здивовано глянула на нього. Він упіймав мій погляд і посміхнувся.

— Ти ж не думаєш, що я по ресторанах харчуюсь? Це зайві витрати. Я майже весь час сам. Тож доводиться готувати.

Після цього кухня раптово перестала бути лише моєю територією. Ми рухалися поруч, не заважаючи одне одному — він швидко і акуратно нарізав овочі, я займалася соусом та м’ясом. І дивним чином це виявилося приємно. Спокійно. Без тієї незручності, що висіла між нами останніми днями.

Коли вечеря була готова, ми відкрили пляшку вина. Я розлила його по келихах, і ми нарешті сіли за стіл. Їжа вийшла несподівано смачною — можливо тому, що готували її вдвох.

Після вечері Ітан дістав телефон і набрав Райана. Той відповів майже одразу.

— Ну? Є щось цікаве? — пролунав його голос по гучному зв’язку.

Ітан коротко розповів про планету, про знайдені мінерали і про дивні камені зі слабким електричним свіченням. Я спостерігала за його обличчям, доки він говорив — спокійним, зосередженим, майже діловим.

Райан слухав уважно, не перебивав.

— Думаю, на такий товар клієнти знайдуться швидко, — сказав він нарешті. — Але мені потрібні точні дані. Завтра принесіть зразки. Я їх просканую і подивимося, що там за скарби.

Ітан глянув на мене. Я кивнула.

— Добре, — відповів він Райану. — Завтра ми принесемо зразки.

Райан вимкнувся. У кімнаті знову стало тихо. Ми сиділи за столом з келихами вина і, здається, вперше за цей час почували себе не як випадкові напарники, а як люди, які пережили одну й ту саму пригоду і якимось дивовижним чином вийшли з неї живими.