Розділ 24.2

Наступні дні були важкими. Наче між нами поставили невидиму перегородку зі скла. Ми бачили одне одного, чули, але все — через фільтр. Розмовляли лише у справі.

— Гіперкоридор стабільний.

— Бачу.

— За шість годин перехід.

— Прийняла.

— Паливо в нормі.

— Добре.

Коротко. Рівно. Без зайвих слів.

Ітан частіше сидів у технічному відсіку або в своїй каюті. Я — у рубці. Раніше тиша між нами була спокійною й зручною. Тепер — натягнутою, як трос перед розривом. Навіть звук кроків по підлозі здавався голоснішим, ніж зазвичай. Навіть клацання перемикачів різали слух.

Я ловила себе на тому, що думаю, перш ніж відкрити рота. Чи варто взагалі щось говорити? Чи не пролунає це знову як вторгнення? Чи не здається, що я знову «лізу в душу»?

Мені було незручно. По-справжньому. Я розуміла, що сама його спровокувала. Смикнула за нитку, яка явно була прив’язана до чогось болючого. І так, я хотіла розуміти, хто поряд зі мною. Але без тиску і дурних жартів.

А Ітан ніби закрився остаточно. Після тієї розмови в ньому щось клацнуло. Він більше не затримував на мені погляду. Не кидав коментарів. Навіть його звичайні усмішки зникли. Залишилася лише суха формальність.

Іноді я помічала, як Ітан дивиться в ілюмінатор трохи довше, ніж звичайно. Обличчя спокійне, але за цим спокоєм явно щось ховалося. І я розуміла: це не злість тільки на мене. Це все разом. Минуле. Будинок. Зрада коханої жінки. Син, який виявився чужим.

Я відчувала роздратування на саму себе. Навіщо я полізла? Навіщо продовжила? Навіщо намагалася колупнути глибше, коли він уже дав зрозуміти, що не хоче говорити? Напевно, тому що мені страшно літати поруч із людиною, про яку я нічого не знаю. А тепер я знала надто багато. І це знання висіло між нами, як густий, отруйний туман.

Одного вечора я спіймала себе на дивній думці: мені не вистачає його звичайної іронії. Його спокійних коментарів. Без цього корабель здавався порожнім, хоча нас так само було лише двоє.

Я намагалася переконати себе, що це тимчасово. Що все владнається. Ми ж дорослі люди. Партнери. Просто одна розмова, просто незручна правда. Але всередині сиділо відчуття, що я переступила межу. І тепер не знаю як зробити крок назад і все повернути.

Космос за бортом був мовчазним, нескінченним і байдужим. А напруга всередині корабля відчувалася майже фізично.

В такому стані ми і долетіли до кінцевої точки. Планета була типовою колонією на стадії «будуємося і терпимо». Пильна поверхня, металеві конструкції, які колись стануть містом. Я акуратно посадила корабель, розвантаження пройшло без проблем, документи швидко підписали. Ні невідомих планет, ні підозрілих сигналів, ні забутих станцій на шляху нам не трапилося. Нічого. І ось це «нічого» мене чомусь зачепило.

Перший спільний рейс — і все спокійно. Ні дивних планет, ні уламків, ні сигналів лиха. Я розуміла, що таке буває. У мене й раніше були абсолютно «порожні» маршрути. Але зараз це відчувалося інакше. Ніби ми вийшли в море за скарбом і повернулися тільки з мішком піску.

Збираючись назад на Кайру, я спокійно сказала, не дивлячись на Ітана:

— Якщо ти не хочеш більше зі мною літати — я тебе не тримаю.

Ітан глянув на мене спокійно.

— Хочу чи ні — не має значення. Мені потрібні гроші. Ти так просто мене не позбудешся, Морган.

Я пирхнула.

— Тоді давай хоча б не поводитимемося, наче ми вороги.

Ітан трохи помовчав і лише тоді відповів.

— Ми й не вороги. Просто я не люблю, коли в моїй душі колупаються.

Я іронічно підняла брову.

— Сильні чоловіки завжди бояться здатися слабкими.

Він різко обернувся до мене.

— Ти навмисно мене дражниш?

Я усміхнулася. Трохи дражнила, так, але ж не зізнаватись в цьому?

— Ні, розслабся, Ітане. Насправді жінкам подобається, коли чоловіки вміють відчувати, а не зображають із себе уламок метеорита. Це на випадок, якщо ти не знав.

Він затримав на мені погляд, потім злегка кивнув.

— Прийму до уваги.

Ми зайшли в корабель. Я зайняла місце пілота, запустила системи та вже збиралася активувати звичний швидкий маршрут — лише у зворотному напрямку.

— Стривай, — сказав Ітан. — Давай змінимо курс.

Я повернула голову.

— Навіщо?

— Є один старий гіперкоридор поблизу. Колись я відзначав його, але так і не користувався. Можна перевірити. Раптом там є щось цінне.

Я завмерла на секунду. Логічно. Вигідно. І небезпечно. Всередині ворухнулося те саме відчуття, яке зазвичай попереджає: «Не найкраща ідея». Але я кивнула. Мені теж потрібні були гроші.

— Добре. Показуй координати.

Ітан змінив маршрут. Ми полетіли туди, де на нас чекала невідомість. І, можливо, чергові пригоди. Я впіймала себе на думці, що саме задля цього і погодилася літати з ним. Не заради нудних колоній. А заради таких відхилень від маршруту. І все ж таки всередині залишалася тонка, ледь відчутна тривога, яка не дозволяла мені повністю розслабитись.