Розділ 23.2

Ранок настав надто швидко. Я ще до ладу не прокинулася, а мозок уже працював в режимі польоту — перевірка вантажу, думки про додатковий захист люка та навігаційний модуль, який тепер хотілося оберігати як рідну дитину.

У порту було шумно, як завжди: вантажники, сервісні дрони, запах металу та палива. Мій корабель вже стояв з новим люком та посиленим захистом. Я машинально провела долонею по холодному корпусу. Цілий. Поки що цілий.

Ітан уже був тут. Притулився до якогось ящика, пив каву з автомату і виглядав підозріло бадьорим для людини, яка, за ідеєю, теж мала хотіти спати у такий ранній час.

— Доброго ранку, капітане, — сказав він, помітивши мене.

— Якщо ще раз назвеш мене так зранку, я передумаю тебе брати з собою, — буркнула я, але куточок губ все-таки смикнувся в усмішці.

Ми швидко завантажилися. Ітан працював упевнено, без метушні, допомагав мені з усім. Я це відмітила. Внутрішньо. Галочка номер один.

Коли я зайняла крісло пілота, а він улаштувався поряд, корабель раптом здався тіснішим. Це не було погано, просто трохи інакше. Раніше в польотах була лише я, шум систем та рідкісні голоси диспетчерів. А тепер поряд сиділа людина з туманним минулим, надто добрим знанням забутих маршрутів та звичкою говорити не все.

Я вивела корабель з орбіти Кайри, задала курс та активувала навігацію. Модуль блимнув м’яким світлом. Навігаційний модуль вже видав нам короткий ланцюжок гіперкоридорів. Чисто, швидко, красиво — без цих нескінченних затримок, які пропонує Космічний Союз. Я запустила перехід, корабель м’яко пішов у стрибок, і простір звично розтягнувся. Я дивилася на показники, а десь усередині повільно клацнув перемикач. Тепер я була не просто вантажоперевізником. І не просто власницею підозрілого модулю. Тепер я летіла у парі. І, подобається мені це чи ні, попереду явно буде більше, ніж просто будматеріали та довгі рейси.

Кілька хвилин ми летіли мовчки. Не напружено — скоріше ніяково. Таке мовчання буває між людьми, які ще не вирішили, справжні союзники вони чи тимчасова помилка. Я не витримала першою.

— Гаразд, — сказала я. — У чому твоя вигода, Ітане? Тільки не треба розповідати про «цікаво літати разом» та «хорошу компанію». Ми обоє дорослі люди.

Він посміхнувся, але не почав викручуватися. За це отримав черговий плюсик у карму.

— Вся справа у твоєму навігаційному модулі, — сказав він прямо. — У мене був такий самий.

Я обернулася до нього.

— Був?

— Вкрали, — спокійно відповів він. — Кілька років тому. В одному порту. Я тоді вирішив, що впораюсь і без нього. Помилився, — Ітан відкинувся в кріслі і продовжив: — Деякі старі маршрути я пам’ятаю. Я їх відмічав, вів щось на кшталт щоденника подорожей, зберігав координати. Але більшість — все. Втрачено. Без модуля старі маршрути просто недоступні.

Я мовчала, даючи йому договорити.

— А на цих маршрутах, як ти й сама вже зрозуміла, можна знайти багато цікавого. Занедбані станції, старі кораблі, забуті лабораторії. І що не менш важливо, — він кивнув на панель палива, — можна добре заощадити. А мені потрібні гроші.

Ось тепер усе стало на свої місця. Без романтики, без брехні. Просто чесна вигода, замішана на виживанні. Я таке поважала.

— Значить, ти летиш зі мною не через мене, — сказала я сухо. Десь в глибині душі в мене були підозри, що я могла йому сподобатись як людина. Чи навіть як жінка.

— Звісно, ні, — хмикнув він. — Хоча… Ти рідкісний пілот, Морган. Більшість з таким модулем давно вже влипли б у серйозні неприємності. А ти досі жива і тебе лише раз намагалися пограбувати. Та ще й невдало.

— Я просто вмію вчасно зупинятися, — відповіла я. — Я не ризикова і не азартна. Але іноді люблю пхати носа куди не слід. З цікавості. Але з головою.

Ітан глянув на мене трохи уважніше, ніж раніше.

— Саме тому я тут.

Я відвернулася до навігації, але всередині відчула дивний спокій. Все було чесно. Він не приховував, навіщо йому я. Я знала, навіщо він мені. Партнерство без ілюзій. Найнадійніший варіант у космосі.

Я зиркнула на Ітана, потім знову на ілюмінатор, де гіперпростір переливався, як рідкий метал.

— Скажи чесно, — спитала я. — Ти просто хочеш сколотити статок? Чи маєш якусь більш конкретну мету?

Ітан навіть не замислився. Занадто швидко відповів — значить, питання було очікуване.

— Може, й маю, — відповів він спокійно. — Але це точно не твоя справа, Морган.

Я криво всміхнулася.

— Прийнято.

Лізти в чужу голову — погана звичка. Особливо у космосі. Я не стала тиснути, і він це помітив. Атмосфера знову стала нейтральною, робочою.

Минув якийсь час. Корабель йшов рівно, системи працювали без сюрпризів. Ітан першим порушив тишу.

— А що з тобою? — спитав він. — Чому ти займаєшся вантажоперевезеннями?

Я знизала плечима.

— Мені подобається літати. Бувати на інших планетах. Не сидіти на одному місці. Проста робота, зрозумілі правила… ну майже.

Він хмикнув.

— З твоїми навичками можна було б у дослідження податись. Це вигідніше. І більш престижно.

Я тихо пирхнула.

— Можна було. Колись.

Кілька секунд я мовчала, потім все ж таки продовжила:

— У юності я збунтувалася. Забила на навчання, трохи… гаразд, не трохи — серйозно посварилася з батьками. У результаті зі всього списку варіантів витягла самостійно лише навчання на пілота, — я зробила паузу, згадуючи той час, а потім продовжила. — Батько в мене був дослідником. Мама — ботанік. Так що гени хороші, так. Просто я втратила свій шанс.

Ітан глянув на мене уважно, без глузування.

— Ніколи не пізно змінити своє життя, Морган.

Я посміхнулася, але без радості.

— Для цього потрібні гроші, Ітане. А я лише недавно розплатилася з боргами. Багато в чому завдяки цьому модулю, — я кивнула на панель. — І якщо чесно… я не люблю змін.

Він не став сперечатися. Тільки кивнув, наче зрозумів більше, ніж я сказала вголос. Корабель продовжував йти встановленим маршрутом, а я раптом упіймала себе на думці, що, можливо, зміни вже почалися. Просто я поки що не хотіла їх визнавати.