Розділ 23.1

Ранок почався жахливо. Мене висмикнув зі сну різкий дзвінок — порт. Такі дзвінки просто так не роблять. Мені повідомили сухо й у справі: хтось намагався відімкнути люк мого корабля. Зовнішній люк був погнутий, замки пошкоджені, але всередину зловмисники не проникли. Мабуть, не змогли чи забракло часу.

Сон випарувався миттєво. Вже за двадцять хвилин я мчала в порт, на автоматі одягнувшись і навіть не помітивши, що забула про сніданок. Коли я побачила корабель, у мене неприємно звело живіт. Люк виглядав так, ніби його розкривали грубо та квапливо.

Техніки розвели руками:

— Полагодимо. Але дешево не буде.

Звісно, ​​не буде. Я оплатила ремонт, стиснувши зуби. Пообіцяли закінчити все до завтрашнього дня. Чудово. Просто чудово. Люблю несподівані витрати з самого ранку.

Повернувшись додому, я довго не думала та набрала Ітана. Перша підозра впала на нього.

— Тільки чесно, — спитала я одразу, коротко повідомивши, що в мій корабель намагалися проникнути. — Це ти? Вирішив показати, що літати одній небезпечно?

На іншому кінці повисла пауза. Потім різкий, по-справжньому обурений видих.

— Ти з глузду з’їхала? Мені це взагалі не потрібно. Я не залякую людей, щоб вони погодились. А ось Райан… — продовжив Ітан. — Ось йому якраз вигідно когось підіслати. Навігаційний модуль — ласий шматок. Такі речі просто так не валяються.

— Але ж я йому і так привожу купу цінних речей на продаж, — мені здавалось, що Райану вигідно зі мною співпрацювати.

— Тобі треба платити хороший процент з продажу. Ледь не половину вартості, — пояснив Ітан. — А його люди можуть працювати за копійки. І постійно, а не коли випадково маршрут приведе до цікавого місця.

Ось тут все стало на свої місця. Занадто акуратно, занадто цілеспрямовано. Не залякування, не вандалізм. Пошук конкретної речі.

— Постав посилений захист на люк, — сказав Ітан. — Не стандартний. І внутрішні датчики руху.

Я навіть не сперечалася. Я розуміла, що він має рацію.

Закінчивши розмову з Ітаном, я довго сиділа на кухні, дивлячись у стіну. Вино пити було ще зарано, кава вже не рятувала. Мене намагалися пограбувати. На рідній Кайрі. У нібито безпечному порту.

І ось тут до мене дійшло — остаточно та без ілюзій. Літати одній з таким модулем — безглуздо. Небезпечно. Самовпевнено. А я, при всій своїй впертості, не ідіотка. Просто іноді потрібно, щоб тебе спробували пограбувати, щоб ти перестала вдавати, ніби все під контролем.

Я не стала тягнути з відповідю. Ненавиджу цей стан, коли рішення вже прийняте, а ти вдаєш, що «ще думаєш». Тому просто взяла і знову зателефонувала Ітану.

— Я згодна, — сказала одразу, без вступу. — Літаємо разом.

Він хмикнув — я прямо уявила цю його напівусмішку.

— Добре. Тоді скажи, коли в тебе наступний рейс.

Ось тут уже довелося чекати. Майже два дні. Я перевіряла замовлення, оновлювала стрічки, злилася на тишу. Потім замовлення все-таки надійшло: будматеріали на далеку колонію. Нічого екзотичного — панелі, кріплення, герметичні блоки. Нескладно. Проте довго. З тих рейсів, де в тебе купа часу подумати про життя, помилки та про те, навіщо ти взагалі полізла в той космос.

Я навіть усміхнулася. Ну, звичайно. Перший спільний політ — і одразу дальній. Сіла, ще раз пробіглася деталями, звірила терміни. Виліт завтра вранці. І набрала Ітана.

— Є рейс. Будматеріали, далека колонія. Летимо завтра вранці.

— Чудово, — відповів він без зайвих емоцій, наче чекав саме на це. — Я буду в порту заздалегідь.

— Тоді до завтра, — сказала я.

Вимкнула телефон і на секунду зависла, дивлячись на темний екран. Все. Рішення прийнято, шляху назад немає. Тепер я не одна. І це одночасно трохи лякало і, чорт забирай, дивно заспокоювало.

Я подивилася у вікно, зітхнула і пробурмотіла:

— Ну що ж, Морган. Схоже, в твоєму житті починається новий розділ.