Розділ 23

Ранок почався жахливо. Мене висмикнув зі сну різкий дзвінок — порт. Такі дзвінки просто так не роблять. Мені повідомили сухо й у справі: хтось намагався відімкнути люк мого корабля. Зовнішній люк був погнутий, замки пошкоджені, але всередину зловмисники не проникли. Мабуть, не змогли чи забракло часу.

Сон випарувався миттєво. Вже за двадцять хвилин я мчала в порт, на автоматі одягнувшись і навіть не помітивши, що забула про сніданок. Коли я побачила корабель, у мене неприємно звело живіт. Люк виглядав так, ніби його розкривали грубо та квапливо.

Техніки розвели руками:

— Полагодимо. Але дешево не буде.

Звісно, ​​не буде. Я оплатила ремонт, стиснувши зуби. Пообіцяли закінчити все до завтрашнього дня. Чудово. Просто чудово. Люблю несподівані витрати з самого ранку.

Повернувшись додому, я довго не думала та набрала Ітана. Перша підозра впала на нього.

— Тільки чесно, — спитала я одразу, коротко повідомивши, що в мій корабель намагалися проникнути. — Це ти? Вирішив показати, що літати одній небезпечно?

На іншому кінці повисла пауза. Потім різкий, по-справжньому обурений видих.

— Ти з глузду з’їхала? Мені це взагалі не потрібно. Я не залякую людей, щоб вони погодились. А ось Райан… — продовжив Ітан. — Ось йому якраз вигідно когось підіслати. Навігаційний модуль — ласий шматок. Такі речі просто так не валяються.

— Але ж я йому і так привожу купу цінних речей на продаж, — мені здавалось, що Райану вигідно зі мною співпрацювати.

— Тобі треба платити хороший процент з продажу. Ледь не половину вартості, — пояснив Ітан. — А його люди можуть працювати за копійки. І постійно, а не коли випадково маршрут приведе до цікавого місця.

Ось тут все стало на свої місця. Занадто акуратно, занадто цілеспрямовано. Не залякування, не вандалізм. Пошук конкретної речі.

— Постав посилений захист на люк, — сказав Ітан. — Не стандартний. І внутрішні датчики руху.

Я навіть не сперечалася. Я розуміла, що він має рацію.

Закінчивши розмову з Ітаном, я довго сиділа на кухні, дивлячись у стіну. Вино пити було ще зарано, кава вже не рятувала. Мене намагалися пограбувати. На рідній Кайрі. У нібито безпечному порту.

І ось тут до мене дійшло — остаточно та без ілюзій. Літати одній з таким модулем — безглуздо. Небезпечно. Самовпевнено. А я, при всій своїй впертості, не ідіотка. Просто іноді потрібно, щоб тебе спробували пограбувати, щоб ти перестала вдавати, ніби все під контролем.

Я не стала тягнути з відповідю. Ненавиджу цей стан, коли рішення вже прийняте, а ти вдаєш, що «ще думаєш». Тому просто взяла і знову зателефонувала Ітану.

— Я згодна, — сказала одразу, без вступу. — Літаємо разом.

Він хмикнув — я прямо уявила цю його напівусмішку.

— Добре. Тоді скажи, коли в тебе наступний рейс.

Ось тут уже довелося чекати. Майже два дні. Я перевіряла замовлення, оновлювала стрічки, злилася на тишу. Потім замовлення все-таки надійшло: будматеріали на далеку колонію. Нічого екзотичного — панелі, кріплення, герметичні блоки. Нескладно. Проте довго. З тих рейсів, де в тебе купа часу подумати про життя, помилки та про те, навіщо ти взагалі полізла в той космос.

Я навіть усміхнулася. Ну, звичайно. Перший спільний політ — і одразу дальній. Сіла, ще раз пробіглася деталями, звірила терміни. Виліт завтра вранці. І набрала Ітана.

— Є рейс. Будматеріали, далека колонія. Летимо завтра вранці.

— Чудово, — відповів він без зайвих емоцій, наче чекав саме на це. — Я буду в порту заздалегідь.

— Тоді до завтра, — сказала я.

Вимкнула телефон і на секунду зависла, дивлячись на темний екран. Все. Рішення прийнято, шляху назад немає. Тепер я не одна. І це одночасно трохи лякало і, чорт забирай, дивно заспокоювало.

Я подивилася у вікно, зітхнула і пробурмотіла:

— Ну що ж, Морган. Схоже, в твоєму житті починається новий розділ.

Ранок настав надто швидко. Я ще до ладу не прокинулася, а мозок уже працював в режимі польоту — перевірка вантажу, думки про додатковий захист люка та навігаційний модуль, який тепер хотілося оберігати як рідну дитину.

У порту було шумно, як завжди: вантажники, сервісні дрони, запах металу та палива. Мій корабель вже стояв з новим люком та посиленим захистом. Я машинально провела долонею по холодному корпусу. Цілий. Поки що цілий.

Ітан уже був тут. Притулився до якогось ящика, пив каву з автомату і виглядав підозріло бадьорим для людини, яка, за ідеєю, теж мала хотіти спати у такий ранній час.

— Доброго ранку, капітане, — сказав він, помітивши мене.

— Якщо ще раз назвеш мене так зранку, я передумаю тебе брати з собою, — буркнула я, але куточок губ все-таки смикнувся в усмішці.

Ми швидко завантажилися. Ітан працював упевнено, без метушні, допомагав мені з усім. Я це відмітила. Внутрішньо. Галочка номер один.

Коли я зайняла крісло пілота, а він улаштувався поряд, корабель раптом здався тіснішим. Це не було погано, просто трохи інакше. Раніше в польотах була лише я, шум систем та рідкісні голоси диспетчерів. А тепер поряд сиділа людина з туманним минулим, надто добрим знанням забутих маршрутів та звичкою говорити не все.

Я вивела корабель з орбіти Кайри, задала курс та активувала навігацію. Модуль блимнув м’яким світлом. Навігаційний модуль вже видав нам короткий ланцюжок гіперкоридорів. Чисто, швидко, красиво — без цих нескінченних затримок, які пропонує Космічний Союз. Я запустила перехід, корабель м’яко пішов у стрибок, і простір звично розтягнувся. Я дивилася на показники, а десь усередині повільно клацнув перемикач. Тепер я була не просто вантажоперевізником. І не просто власницею підозрілого модулю. Тепер я летіла у парі. І, подобається мені це чи ні, попереду явно буде більше, ніж просто будматеріали та довгі рейси.

Кілька хвилин ми летіли мовчки. Не напружено — скоріше ніяково. Таке мовчання буває між людьми, які ще не вирішили, справжні союзники вони чи тимчасова помилка. Я не витримала першою.