Розділ 22.2

Після закінчення ремонту я вже подумки прощалася з Ітаном. Перевіряла панелі, зачиняла відсіки, ловила себе на тому, що все завершилося надто швидко. Ми допомогли одне одному і розійшлися. Нормальна схема. Без продовження.

— Стривай, — сказав Ітан, коли я востаннє вийшла назовні.

Я обернулася. Він не ходив навколо, не зображував загадковість — сказав все прямо, як є. Запропонував літати разом. На моєму кораблі. З нього був ремонт, техпідтримка, допомога з маршрутами, забутими планетами, старими гіперкоридорами. З мене — корабель і доступ до цих маршрутів. Все, що знайдемо, ділимо порівну.

Пропозиція була надто гарною. А такі зазвичай пахнуть проблемами.

Я одразу сказала, що мені треба подумати. Ітан не став тиснути. Просто кивнув, ніби саме на це й чекав. Сказав, що розуміє. Що поспішати нема куди. Космос нікуди не подінеться — на жаль чи на щастя.

Ми злітали з Серракса майже одночасно, але кожен на своєму кораблі. Я вивела курс на Кайру, він йшов поруч, тримаючись на безпечній дистанції. Два кораблі в порожнечі, без розмов, сигналів. Просто летіли. І весь цей час у мене в голові крутилося одне й те саме: надто зручно, надто вигідно і надто вчасно. А це зазвичай означає — буде весело.

Ми сіли на Кайрі майже одночасно. Порт, як завжди, шумів, пах паливом і чимось смаженим — рідний, звичний хаос. Коли я заглушила двигун і вийшла назовні, Ітан вже чекав, притулившись до опори посадкового майданчика. Спокійний, зібраний, ніби це не він тільки-но запропонував мені перевернути моє робоче життя.

— Не тягни з відповіддю, — сказав він одразу, без передмов. — Я не прошу миттєвого рішення, але й вічність не чекатиму.

Я схрестила руки на грудях.

— Якщо ти думаєш, що я кину вантажоперевезення — даремно. Це моя офіційна робота. Я не збираюсь звільнятись і розраховувати лише на удачу. Подібні авантюри — не для мене.

— Я й не збирався заважати твоїй роботі, — Ітан знизав плечима. — Літай, вози свої вантажі, бери контракти. Спільні вилазки — дорогою. Коли тобі буде зручно.

Звучало надто вигідно. І мене це напружувало. Не хотілося довіритись людині, а потім про це жалкувати.

Ітан помовчав секунду, потім додав, уже тихіше:

— І ще. Будь обережна з Райаном. Не довіряй йому.

Я подивилася на нього. Такої поради я не очікувала.

— Серйозно? Він же… ну, я думала, він твій друг.

Ітан посміхнувся, але якось гірко.

— Райан мені не друг. Він партнер. А це дуже різні речі. Він працює на себе. Завжди. Просто май це на увазі.

Отут у мене всередині щось неприємно клацнуло. Тому що я і сама відчувала, що з Райаном не все просто, але воліла не копати глибше. Зручна сліпота — улюблений режим виживання.

Ми попрощалися без зайвих слів. Ітан сказав, що зупиниться у готелі неподалік порту. Я кивнула, сказавши, що скоро повідомлю йому про своє рішення. Ітан усміхнувся у відповідь і пішов, розчиняючись у потоці людей.

Я повернулася додому. Скинула куртку, роззулась, пройшлась по квартирі, перевірила все, ніби за контрольним списком — речі на місці, тиша і спокій. Але всередині було відчуття, ніби моє життя вже змінилося. Ніби спокою більше не було.

Я налила води, подивилася у вікно на вогні Кайри і подумала, що я вже знаю, яке рішення прийму. І саме тому я так нервувала.