Розділ 22.1

Вже в польоті, коли корабель вийшов на стабільний курс і довкола знову розтяглася звична порожнеча, Ітан раптом заговорив. Просто так, ніби ця думка давно крутилась у нього в голові і, нарешті, знайшла вихід. Він розповів про сім’ю. Про те, як сім років тому було ліквідовано експедицію на Серраксі. Контракти згорнули, людей розпустили, перспективи зникли, як невдалий гіперстрибок. Він залишився без роботи, без плану та без звичної опори. Батьки, як він висловився, «хотіли для нього стабільності та нормального життя», а він не вмів і не хотів бути нормальним. Слово за слово, очікування проти реальності, і в результаті — сварка, після якої назад нічого вже не склеїлося.

Дослухавши, я не одразу повірила, що Ітан дійсно відмовився від сім’ї. Це ж лише сварка! Я теж іноді сварилась з батьками через свою роботу, образ життя, але ж не припиняла через ці непорозуміння спілкування.

— Тобто… ти взагалі з ними не спілкуєшся? — вирвалось у мене.

Ітан знизав плечима, перевіряючи якісь показники на панелі, наче розмова була про погоду. Він сказав, що вітає їх з днями народження. Іноді — з іншими святами. Короткі повідомлення, нейтральні формулювання, жодних розмов по душам. І все. На цьому спілкування закінчувалося.

Батьки, за його словами, і так мають на кого витрачати увагу. Старший брат — «правильний», сімейний, з дитиною. Молодша сестра — розумниця, улюблениця сім’ї, завжди на зв’язку. Один онук уже є, і цього цілком достатньо, щоб не хвилюватись за сина, який пропадає десь в космосі.

Він сказав це без образи. Швидше сухо. Як факт, давно розкладений по полицях. Потім він глянув на мене — вперше уважно за розмову.

— А в тебе як із сім’єю?

Я відповіла чесно. Я сказала, що я не маю ні братів, ні сестер. Тільки я. Що з батьками у мене все нормально. Ми бачимося, телефонуємо одне одному, іноді навіть занадто часто. Вони люблять повчати, звісно. Іноді — дратівливо. Іноді — по-батьківському дбайливо. Але без драм та розривів.

Ми замовчали. Після відвертих розмов не знайшлося нових тем. Але на диво, в цій тиші між нами не було жодної ніяковості. Тільки відчуття, ніби ми стали одне одному трохи зрозумілішими. Просто дві людини на кораблі, що летить через порожнечу, кожен зі своїм багажем — не найлегшим, але давно звичним.

Політ до Серракса пройшов на диво спокійно. Ми майже не лізли одне одному в душу, і це було правильно. Іноді розмовляли — коротко, по ділу, іноді просто мовчали, кожен займаючись своїм. Я перевіряла системи корабля, копалася в навігації, перебирала записи по маршрутам. Ітан порався зі своїми інструментами, щось постійно перевіряв, кілька разів зависав у ілюмінатора, дивлячись у порожнечу космосу так, ніби вона могла йому щось відповісти.

Ми пили каву, їли розігріті напівфабрикати, обмінювалися рідкісними фразами — ні напруги, ні дружньої балаканини. Просто дві людини, яким поки що комфортно тримати дистанцію. І, чесно, мене це влаштовувало.

Серракс зустрів нас все тим же похмурим ландшафтом. Я акуратно посадила корабель неподалік місця, де стояв корабель Ітана. Ледве ми приземлилися, як він взяв свої інструменти, деталі і зайнявся ремонтом. Я дивилася на нього і раптом упіймала себе на дивній думці: мені не все одно, вийде в нього чи ні.

— Якщо хочеш, я можу допомогти, — сказала я несподівано навіть для себе. — Я не механік, але тримати інструмент умію.

Ітан здивовано підняв брови, потім посміхнувся — без глузування.

— Зайві руки мені не завадять.

Ми взялися до роботи. Я подавала інструменти, тримала панелі, світила ліхтарем, коли він ліз у найнезручніші місця. Поступово я почала розуміти, що де і навіщо він робить. Ми працювали злагоджено, ніби робили це вже не вперше.

Минуло лише кілька годин, і корабель ожив. Системи вийшли в норму, живлення стабілізувалося, двигун озвався рівним, впевненим гулом. Я витерла руки об ганчірку і відчула дивне задоволення — не від вигідної угоди, не від зиску, а просто від того, що все вийшло. Корабель Ітана знову був на ходу.