Розділ 21.2

Ми доїхали буквально за кілька хвилин. Кафе виявилося гарним і затишним. Не химерним, не туристичним, а спокійним, гармонійним, як і все і Ейрхеймі. Будівля ніби виросла із землі: плавні лінії, округлі форми, стіни зі світлого каменю із сріблястими прожилками. Великі панорамні вікна без гострих кутів тяглися майже від підлоги до стелі.

Усередині було ще затишніше. Підлога — м’яка, трохи пружна, наче зі спресованого моху. Столи — округлі, без єдиного кута, з матовою поверхнею, в яку були вплавлені тонкі візерунки, що нагадували листя. Стільці виглядали так, ніби вирізали їх з одного шматка матеріалу, але сидіти на них виявилося несподівано зручно. Світло було м’яким, розсіяним, з легким лілово-золотим відтінком, а повітря пахло чимось свіжим і солодкуватим — сумішшю трав, випічки і того самого туману, який тут, здається, проникав скрізь.

Ми сіли біля вікна. З нього відкривався вид на парк: плавні доріжки, що потопали в сріблясто-фіолетовій зелені, невисокі дерева з прозорим листям і туман, що повільно плив між ними. Іноді парком проходили хейми — спокійні, плавні, ніби вони були частиною краєвиду, а не місцевими жителями. Я впіймала себе на тому, що просто дивлюсь і мовчу. І усміхаюся.

— Гарно, — сказала я нарешті, не дивлячись на Ітана.

Він хмикнув.

— Звикаєш.

Я подумки зробила позначку: «ні, не звикаєш». Таке або чіпляє, або ні. І Ейрхейм мене явно зачепив.

Вибір сніданку я довірила Ітану — адже я не була знайома з місцевою кухнею. Коли його принесли, то моєму здивуванню не було меж. Сніданок тут мав такий вигляд, ніби його теж проектували під місцевий пейзаж. Переді мною поставили плоску тарілку з чимось середнім між омлетом і запіканкою — ніжна, майже кремова текстура, зверху тонкі скибочки овочів з фіолетовим відливом і сріблясте насіння, яке тихо потріскувало, коли я провела по ньому виделкою. На смак — нереально м’яке: вершкова основа, трохи солодкувата, із пряною гіркуватістю в кінці.

Ще Ітан взяв пухкі коржики з начинкою, з яких йшла пара з трав’яним ароматом. На смак — ніби тушкована капуста, щедро присипана прянощами й травами. Дуже несподівано, але доволі смачно. Мені сподобалось. Я їла не поспішаючи, насолоджуючись новими для мене стравами. А ось Ітан їв швидко, але не метушливо, ніби намагався не гаяти час і водночас не виглядати грубим.

На десерт я спробувала шоколадну кульку — під крихкою оболонкою був густий, теплий шоколад з місцевими ягодами. Для любителя шоколаду — а я його обожнювала! — цей десерт був вершиною насолоди.

Кава теж виявилася окремим задоволенням. Темна, густа, з ледь помітною кислинкою і дивним, але приємним післясмаком — ніби до неї додали краплю хвойного сиропу. Я зробила ковток і мимоволі усміхнулася.

— Ейрхейм уміє прикидатися спокійним, — сказав Ітан, дивлячись у вікно. — Якщо не знати, що за цим усім стоїть. Насправді, життя тут доволі складне.

Я кивнула, продовжуючи роздивлятися парк. Туман там справді переливався, повільно змінюючи відтінок від холодного срібла до м’якого фіолетового. Люди і хейми рухалися по доріжках неквапливо, наче час тут плив інакше.

Ми говорили про архітектуру — про те, як тут уникають гострих кутів, бо «природа їх не любить». Про рослини, які можуть змінювати колір залежно від вологості повітря. Але нічого не говорили про політику і відносини між людьми і хеймами — подібні теми тут не обговорювали на публіці.

Я впіймала себе на думці, що мені не хочеться відлітати. Не тому, що тут було ідеально, просто мені тут сподобалось. Ейрхейм вмів зачаровувати. Але на нас чекав корабель Ітана.

Закінчивши зі сніданком, ми розплатилися та вийшли. Дорогою я не втрималась і попросила заїхати в сувенірну й ботанічну крамничку, а ще в продуктовий магазин. Хотілося купити щось на пам’ять — для себе і батьків. Ціни тут були зависокі для мене, але не кожен день літаєш на таку планету. Я не могла собі відмовити у невеличких слабкостях.

Порт зустрів нас звичним шумом та запахами. Місто залишилось за спиною — у тумані, у м’яких лініях та спогадах про дивну, але смачну їжу.

І ось ми знову на кораблі. Ітан допоміг вибрати швидкий маршрут і ми полетіли. Я востаннє подивилась на планету через ілюмінатор. Сподіваюсь, я колись сюди повернусь. Зовсім скоро Ейрхейм зник, залишивши по собі лише дивне відчуття, ніби я побувала в чужому сні — гарному, але надто короткому.