Розділ 20.2

Чотири дні в польоті пройшли доволі непогано. Перший день минув трохи насторожено. Ми обидва вдавали, що зайняті. Я колупалася в системах корабля, перевіряла автопілот, хоча чудово знала, що проблем немає. Просто стара звичка. Ітан порався зі своїм обладнанням, щось чистив, калібрував, іноді кидав погляд на навігаційний модуль, ніби хотів пришвидшити час польоту.

На другий день між нами потеплішало. Ітан помітив мою кульгавість — так, нога після Астерії все ще нагадувала про себе — і мовчки простяг мені мазь зі своєї аптечки. Не питав, не коментував. Я взяла. Такий жест цінується більше за будь-які слова.

Потім ми почали розмовляти. Потрохи. Обережно. Про кораблі — виявилося, він добре розуміється на старих моделях. Про незвичайні маршрути, на які ми натрапляли. Про їжу — ось тут було веселіше. Я готувала щось просте із запасів, а він скептично спостерігав, потім все ж таки визнав, що «непогано, як для вантажного пілота». Я відповіла, що для колишнього медика він надто вибагливий. Він тихо хмикав.

На третій день ми вже жваво розмовляли за обідом. Потім пили каву, дивлячись на зірки за ілюмінатором. Ітан розповідав байки про дивні планети, але щоразу акуратно обходив деталі. Я робила те саме. Такою була наша мовчазна угода: не розповідати і не розпитувати зайве.

Іноді ми грали у стару космічну стратегію на бортовому комп’ютері. Ітан, зараза, виявився майстерним в ній. Я злилася, програвала й обіцяла, що наступного разу рознесу його флот. Він сміявся — тихо, без глузування. Це було несподівано приємно.

На четвертий день нас вже не напружувала присутність одне одного. Кожен займався своєю справою, але нам було комфортно. Без ніяковості. Без зайвих слів.

Я впіймала себе на думці, що звикла до Ітана на кораблі. І це мені не дуже подобалося. Звичка — небезпечна штука. Особливо до людей на кшталт Ітана Блейка.

Але корабель йшов вперед, і Ейрхейм повільно наближався. Я вирішила: думатиму потім. Зараз треба просто летіти.

На підльоті до Ейрхейму Ітан раптом пожвавішав. До цього сидів спокійно, майже розслаблено, а тут випростався, глянув у вікно, ніби перевіряв, чи на місці рідна планета.

— Нагадаю про всяк випадок, — сказав він, — адже ти знаєш про місцевих?

Я пирхнула, навіть не відриваючись від панелі. Звісно, ​​знаю. Хейми. Ейрхейм — Земля хеймів. Дякую, у підручниках з міжпланетних відносин це було виділено жирним шрифтом. Високі гуманоїди зі шкірою холодних відтінків — від сіро-блакитного до майже сріблястого, з великими очами без білків, кольору бурштину чи темної зелені та характерними кістяними гребенями вздовж скронь і шиї. Рухаються плавно, говорять тихо, емоції висловлюють скупо. Дивляться так, ніби бачать тебе наскрізь — і це, кажуть, трохи дратує.

— Я знаю, — сказала я. — І про те, що вирячитися на них не можна, і про вітання з нахилом голови набік, і про особистий простір.

Ітан кивнув, але все одно додав:

— Вони не люблять зайвої уваги. І не люблять, коли з ними розмовляють просто із цікавості.

— Заспокойся, — відмахнулась я. — Я взагалі вихована дівчина. І я сюди прилетіла не на екскурсію і не заради знайомств з місцевими. Зробимо справи — і все. Летимо назад до твого корабля.

Хоча насправді я була б не проти невеличкої екскурсії по Ейрхейму. Завжди хотіла тут побувати.

— От і добре, — Ітан посміхнувся.

Планета повільно розгорталася під нами: густі смарагдові ліси, світлі міста з плавною архітектурою, ніби будинки виросли самі, без кутів і різких ліній. Гарно. Дорого. Не для простих смертних.

Ми запросили посадку, отримали дозвіл — сухий, точний, без зайвих слів. Корабель сів плавно. Двигуни стихли. Я видихнула, прибрала руки з панелі і усміхнулася. Ми були на Землі хеймів.

Поки ми виходили з корабля, я не втрималася і почала озиратися. Ейрхейм виявився саме таким, як я його уявляла і навіть кращим, ніж фотографії в мережі. Плавна архітектура — жодного різкого кута, будівлі наче витікали із землі, повторюючи вигини ландшафту. Матові поверхні, м’які переливи світла. Природа — окрема історія. Рослинність була не тільки звично-зеленою, а й фіолетовою, сріблястою, подекуди з легким перламутровим блиском. А по землі стелився тонкий лілово-сріблястий туман, огортаючи ноги, але не заважаючи бачити дорогу.

— Туман тут завжди, — сказав Ітан, помітивши, як я залипла. — Змінює відтінки в залежності від часу доби, температури та вологості.

— Гарно, — чесно зізналася я. — І трохи нереально.

Ми вирушили до стоянки місцевого транспорту. І тоді я вперше побачила хейма наживо. Він пройшов повз — спокійний, впевнений, у довгому світлому одязі, з тим самим кістяним гребенем біля скронь і шиї. Рухався так плавно, наче не йшов, а ковзав поверхнею. Я впіймала себе на тому, що проводжу його поглядом трохи довше, ніж треба.

— Обережніше, — посміхнувся Ітан, помітивши мою цікавість. — Ще секунда — і почнеш витріщатися.

Я одразу відвернулася.

— Я не витріщаюсь. Я вивчаю культуру. Візуально.

Він тихо пирхнув. І ми пішли далі. Для Ітана це було черговим поверненням додому, а для мене — новим відкриттям і цікавою, хоч і короткою пригодою.