Розділ 20

Зранку ми вилетіли майже мовчки. Кава — на автоматі, перевірки — на автоматі, зліт — теж. Я ще до ладу не прокинулася, а корабель уже йшов у перший гіперкоридор. Навігаційний модуль показував тиждень шляху. Я встигла подумки змиритися, коли Ітан підійшов до панелі.

— Можна? — коротко спитав він, уже простягаючи руку.

Я кивнула. Він працював впевнено, надто впевнено для «просто мандрівника». Кілька рухів, якісь приховані підменю, про існування яких я навіть не підозрювала, і цифри змінилися. Тепер шлях до Ейрхейму займав чотири дні. Я мовчки глянула на екран, потім на Ітана.

— Добре вивчив космос, — сказав він спокійно, ніби йшлося про погоду.

Я пирхнула.

— В тебе теж був такий модуль? — здогадалася я.

— Був. Вкрали.

Ось тут я вже здивувалася по-справжньому.

— Вкрали?!

Ітан знизав плечима.

— Ці штуки цінні. Скорочують маршрути. Економлять час. Паливо. Життя.

— І допомагають збагатитись, — додала я.

Ітан глянув на мене уважно, без усмішки.

— Цього я й не заперечував.

На деякий час між нами повисла тиша. Така, коли кожен думає про своє і не поспішає ділитися. Корабель спокійно летів, автопілот робив свою роботу, а я ловила себе на думці, що лечу з людиною, про яку знаю рівно стільки, скільки вона сама захотіла розповісти. І це насторожувало.

— Ти ж розумієш, що нікому чужому не можна розповідати про ці модулі? — сказав Ітан тихо, не дивлячись на мене, ніби між іншим.

Я повільно кивнула.

— Розумію. Але я й досі не розумію іншого. Чому ці маршрути взагалі прибрали?

Він посміхнувся — коротко, невесело.

— Ти забула, куди вони тебе приводили?

— Або на покинуті планети, або до кораблів після аварій, — відповіла я відразу. Це я вже вивчила на власній шкурі.

— Саме так, — сказав він. — Космічний Союз не любить нагадувань про провали. Невдалі колонії, катастрофи, експедиції, що зникли — все це вичищають. Простіше стерти гіперкоридор з офіційного маршруту, ніж визнати, що космос небезпечний.

Я хмикнула.

— При їхньому девізі це логічно — «Безпечний космос для всіх».

— Гарно звучить, — пирхнув Ітан. — А за фактом безпечний космос існує лише на папері.

Я насупилась.

— Але не всі забуті коридори спричиняли катастрофи. Деякі були звичайними.

— Були, — погодився він. — Тільки причин прибрати маршрут більше, ніж одна. Одні гіперкоридори пов’язані з місцями, де трапились катастрофи. Інші — нестабільні, небезпечні, надто залежать від гравітаційних зрушень. А треті… — Ітан зробив паузу і подивився на мене, — просто невигідні.

Я витріщилася на нього. Що він таке говорить?

— У сенсі невигідні? Я ж скорочую шлях. Економлю паливо.

— Саме так, — Ітан посміхнувся. — Економиш паливо. А корпораціям це не потрібно. Їм вигідніше, щоб ти летіла три тижні замість десяти днів. Щоб купувала більше палива, більше обслуговування, більше страховок.

Я повільно видихнула і подивилася на маршрут на екрані.

— Отже, довгі маршрути — не про безпеку.

— Ніколи не були, — спокійно сказав Ітан. — Це про гроші.

Корабель м’яко вийшов з гіперкоридору, і я раптом відчула дивне, неприємне усвідомлення. Я не просто літала «трохи осторонь правил». Я давно літала проти чиїхось дуже вигідних схем. І, здається, саме тому ці модулі так старанно ховають.

Чотири дні в польоті пройшли доволі непогано. Перший день минув трохи насторожено. Ми обидва вдавали, що зайняті. Я колупалася в системах корабля, перевіряла автопілот, хоча чудово знала, що проблем немає. Просто стара звичка. Ітан порався зі своїм обладнанням, щось чистив, калібрував, іноді кидав погляд на навігаційний модуль, ніби хотів пришвидшити час польоту.

На другий день між нами потеплішало. Ітан помітив мою кульгавість — так, нога після Астерії все ще нагадувала про себе — і мовчки простяг мені мазь зі своєї аптечки. Не питав, не коментував. Я взяла. Такий жест цінується більше за будь-які слова.

Потім ми почали розмовляти. Потрохи. Обережно. Про кораблі — виявилося, він добре розуміється на старих моделях. Про незвичайні маршрути, на які ми натрапляли. Про їжу — ось тут було веселіше. Я готувала щось просте із запасів, а він скептично спостерігав, потім все ж таки визнав, що «непогано, як для вантажного пілота». Я відповіла, що для колишнього медика він надто вибагливий. Він тихо хмикав.

На третій день ми вже жваво розмовляли за обідом. Потім пили каву, дивлячись на зірки за ілюмінатором. Ітан розповідав байки про дивні планети, але щоразу акуратно обходив деталі. Я робила те саме. Такою була наша мовчазна угода: не розповідати і не розпитувати зайве.

Іноді ми грали у стару космічну стратегію на бортовому комп’ютері. Ітан, зараза, виявився майстерним в ній. Я злилася, програвала й обіцяла, що наступного разу рознесу його флот. Він сміявся — тихо, без глузування. Це було несподівано приємно.

На четвертий день нас вже не напружувала присутність одне одного. Кожен займався своєю справою, але нам було комфортно. Без ніяковості. Без зайвих слів.

Я впіймала себе на думці, що звикла до Ітана на кораблі. І це мені не дуже подобалося. Звичка — небезпечна штука. Особливо до людей на кшталт Ітана Блейка.

Але корабель йшов вперед, і Ейрхейм повільно наближався. Я вирішила: думатиму потім. Зараз треба просто летіти.

На підльоті до Ейрхейму Ітан раптом пожвавішав. До цього сидів спокійно, майже розслаблено, а тут випростався, глянув у вікно, ніби перевіряв, чи на місці рідна планета.

— Нагадаю про всяк випадок, — сказав він, — адже ти знаєш про місцевих?

Я пирхнула, навіть не відриваючись від панелі. Звісно, ​​знаю. Хейми. Ейрхейм — Земля хеймів. Дякую, у підручниках з міжпланетних відносин це було виділено жирним шрифтом. Високі гуманоїди зі шкірою холодних відтінків — від сіро-блакитного до майже сріблястого, з великими очами без білків, кольору бурштину чи темної зелені та характерними кістяними гребенями вздовж скронь і шиї. Рухаються плавно, говорять тихо, емоції висловлюють скупо. Дивляться так, ніби бачать тебе наскрізь — і це, кажуть, трохи дратує.