Розділ 19.2

Я їхала на зустріч із Райаном уже з легким роздратуванням. На цей раз — ніякого затишного бару та келиха в руках. Тепер все було серйознішим: склад на околиці вантажного сектора, тому що цього разу в мене було надто багато знахідок.

У прокаті я взяла скайдер — низький міський транспорт на магнітній подушці, щось середнє між байком і капсулою. Без коліс, майже безшумний, з відкритим верхом та прозорим силовим екраном спереду. Люблю такі штуки: натиснула — і місто попливло під тобою, як жива схема. Швидко, зручно і без відчуття, що ти замкнена у консервній бляшанці.

Склад виглядав так, як і повинен: сірий ангар, потерті ворота, мінімум вивісок. Я припаркувала скайдер і підійшла до дверей. Відчинила і від побаченого я на мить завмерла. Окрім Райана, який якраз щось захоплено розповідав, там стояв Ітан. Він мав цілком розслаблений вигляд, весело сміявся, спершись ліктем на ящик. Я стояла і не розуміла, що відбувається. Склад на околиці точно не був найнормальнішим місцем на світі, де ми всі повинні були зустрітися.

Райан помітив мене першим.

— О, Морган, ти якраз вчасно.

Ітан повернувся. Ми кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. У мене в голові миготіла лише одна думка: Ось значить які у тебе «друзі на Кайрі».

Ітан, зараза така, мав абсолютно незворушний вигляд. Навіть трохи задоволений, ніби все йшло за планом. Райан переводив погляд з мене на нього і назад, явно відчуваючи, що в кімнаті раптово стало трохи напружено. Мовчання між мною й Ітаном було надто красномовним.

— Емм… ви знайомі? — обережно спитав він.

Я повільно поставила контейнер на підлогу, випросталась і сухо сказала:

— Можна й так сказати.

Ітан посміхнувся, трохи схиливши голову набік.

— Світ тісний, так, Морган?

Ага. Тісна настільки, що починає душити. Я вдала, що Ітана в приміщенні не існує. Взагалі. Як предмет меблів. Не до нього зараз. Я мовчки відкрила контейнери, розклала знахідки. Райан одразу пожвавішав: очі спалахнули, руки заворушилися швидше за голову — стандартна реакція.

— Ого… — протягнув він, перебираючи гаджети. — Це хороше. Дуже хороше.

Він узяв усе. Без торгу, без зайвих питань. Перевів оплату відразу, сума приємно потішила душу. Я закрила порожні контейнери і лише тоді дозволила собі видихнути.

— Ну що, — сказав Райан, — угоду треба обмити. Пішли до бару.

Він подивився на нас двох і посміхнувся.

— Заодно розкажете, як ви, голубчики, познайомилися.

Я кинула на Ітана короткий погляд. Він мав такий вигляд, начебто ідея йому подобається. Дуже подобається.

Бар був той самий — напівтемний, з м’яким світлом, старими панелями та запахом алкоголю й смаженого м’яса, що в’ївся у стіни назавжди. Ми сіли за знайомий стіл у кутку. Замовили віскі. До нього — в’ялене м’ясо з гострим соусом, солоні горіхи з копченою приправою та скибочки смаженого кореня талісу — хрусткі, жирні, ідеальні під міцний алкоголь. Ітан узяв келих, зробив ковток і, як ні в чому не бувало, сказав:

— Загалом, якщо чесно… це саме Морган мене і врятувала. На Серраксі.

Я аж здивувалась його відвертості. Він надто спокійно говорив про Серракс з Райном, ніби той про нього давно знав.

— Серйозно? — Райан з цікавістю подивився на мене.

Ітан продовжував, спокійно, впевнено:

— Якби не вона, я там залишився б назавжди.

Я сиділа, стискаючи склянку, і розуміла одну просту річ: він уже все розповів. Про Серракс, свою аварію і підземний склад. Єдине, чого він не називав Райану — мого імені. До цього моменту.

Райан дивився уважно. Занадто уважно.

— Значить… — сказав він, — ти літаєш забутими планетами?

Я мовчала.

— І нелегальними маршрутами? — уточнив він.

Ось тут стало зовсім незатишно. Наче повітря в барі стало густішим. Я зрозуміла, що серйозно влипла. І будь-яке слово зараз може все зіпсувати.

Я повільно поставила склянку на стіл. Віскі палив горло, але думки мучили мене ще сильніше. Я не знала, що говорити, тому просто мовчала.

Райан першим порушив тишу. Він посміхнувся, закинув в рот горішок і глянув на мене вже без подиву — скоріше з розумінням.

— Морган, ти ж не думаєш, що все це ти продаєш «легально», так? Ми з тобою в одному човні. Це очевидно. Ти постійно в рейсах, постійно з рідкісними знахідками. Такого не знаходять на офіційних маршрутах.

Я повільно видихнула. Ховатися далі сенсу не було. Та й Райан навряд чи мене здасть. Йому це невигідно.

— Так, — сказала я нарешті. — Літаю нелегальними маршрутами.

Жодних виправдань чи подробиць.

— Ну ось, — Райан кивнув, наче почув підтвердження давно відомого факту. — Отже все просто. Ти ризикуєш — я продаю. Усі задоволені.

Ітан мовчав, слухав уважно, ніби складав у голові картинку. Потім ліниво посміхнувся:

— Старі маршрути взагалі недооцінені. Найкоротші, найнебезпечніші і найприбутковіші.

Ми ще трохи поговорили — без деталей, без координат, без назв. Про корпорації, які «забувають» цілі сектори, як легко зникає інформація, якщо комусь це вигідно. Розмова була дивно спокійною, без напруги. Але я все одно відчувала себе насторожі, ніби стояла на краю прірви. Потім ми розійшлися. Все як завжди.

Біля виходу я наздогнала Ітана. Мені треба було повідомити йому своє рішення.

— Я відвезу тебе на Ейрхейм, — сказала я.

Він усміхнувся — ледь помітно.

— Завтра?

— Завтра.

Ми розійшлися в різні боки. А в мене в голові крутилася одна думка: щось занадто багато збігів відбувається в моєму житті.