Розділ 19

Вдома було тихо. Настільки, що навіть незвично. Я відкрила пляшку вина, налила в келих і влаштувалася за столом. На вечерю — запечені овочі та шматок смаженого м’яса. Нічого вишуканого, але саме те, що потрібне після рейсу: тепла, смачна їжа.

І тут думки, як завжди, полізли самі. Мене хвилювало, чому Ітан не найме когось іншого? Кайра — не дика планета в глушині, пілотів тут вистачає. Є й ті, хто без зайвих питань полетить будь-куди, особливо за хороші гроші. Але він причепився саме до мене. Випадковість? Не вірю. Я давно перестала вірити у випадковості.

Щось з Ітаном було не так. Не обов’язково щось погано — просто він був підозрілим.

Я зробила ковток вина і полізла до мережі. Пробила його за базою злочинців, про всяк випадок. Ім’я, вік, фотографії. Нуль збігів. Він був чистим.

Але це зовсім нічого не означало.

Хороша людина — це не та, що ніколи не попадалася. Це та, якій не доводилося ховати слідів. А ось тут я нічого стверджувати не могла.

Я відклала планшет, доїла вечерю і, подумавши кілька секунд, написала Райану. Домовилися зустрітися післязавтра. У мене були знахідки, а в нього — клієнти, яким вони були потрібні. Ідеальне поєднання.

Рейс я закінчила раніше, ніж планувала. Знову. Тож я офіційно оголосила собі вихідні. Кілька днів без польотів, без аварійних сигналів та без дивних типів із підозрілим минулим. Принаймні я дуже на це розраховувала.

Я згадала про люміберру і пішла до вікна. Кущик почував себе чудово — листя пружне, райдужні ягоди приємно переливалися в сяйві ламп. Я зірвала кілька ягід, машинально витерла об футболку і з’їла. Солодкі, з легкою свіжістю на язиці. Приємне відчуття.

Я дивилася на вечірній краєвид за вікном: вогні Кайри ліниво сяяли в легкому тумані. І раптом упіймала себе на простій думці — а чому б і ні? Чому не злітати разом з Ітаном?

Вихідні в мене були, тож хвилюватись через роботу не потрібно. Ітан збирався на Ейрхейм. А мені завжди хотілося там побувати.

Ейрхейм був розвиненою, дорогою і до непристойності далекою планетою. Людська колонія там з’явилася не одразу. Спочатку там жили лише хейми — місцева гуманоїдна раса. Високі, з тонкими кістками, зі шкірою холодних відтінків: від сіро-блакитного до майже сріблястого. Очі — великі, без білків, кольору бурштину чи темної зелені. Волосся у них не було, зате вздовж скронь і шиї проходили тонкі гребені — чутливі до температури та вологості. Хейми рухалися плавно, майже безшумно, і дивилися так, ніби бачили більше, ніж казали.

Союз із людьми виник з необхідності. Люди дали хеймам захист — флот, орбітальні щити, технології, які відлякували дикі рейдерські клани та тих, хто любив «освоювати» чужі світи силою. А натомість люди отримали знання, до яких самі б ніколи не дійшли: місцеві рослини, способи їх культивації, медицину, засновану не на синтетиці, а на живих екосистемах. Деякі препарати з Ейрхейму вважаються найкращими у галактиці. Люди і хейми справді навчилися жити разом — такі різні, але зі спільною метою.

Мінус був лише один — відстань. Ейрхейм знаходився страшенно далеко від основних людських колоній. Логістика складна, маршрути довгі, перельоти дорогі. Тому життя там було дорогим. Не місце для випадкових людей. І точно не для тих, хто літає з цікавості. У людей завжди була вагома причина, щоб туди летіти.

Я повільно доїла ягоди, витерла пальці та посміхнулася. Схоже, причина у мене таки з’явилася — відвезти одну підозрілу людину. І залишалося лише сподіватись, що візит на Ейрхейм не закінчиться неприємностями.

Я їхала на зустріч із Райаном уже з легким роздратуванням. На цей раз — ніякого затишного бару та келиха в руках. Тепер все було серйознішим: склад на околиці вантажного сектора, тому що цього разу в мене було надто багато знахідок.

У прокаті я взяла скайдер — низький міський транспорт на магнітній подушці, щось середнє між байком і капсулою. Без коліс, майже безшумний, з відкритим верхом та прозорим силовим екраном спереду. Люблю такі штуки: натиснула — і місто попливло під тобою, як жива схема. Швидко, зручно і без відчуття, що ти замкнена у консервній бляшанці.

Склад виглядав так, як і повинен: сірий ангар, потерті ворота, мінімум вивісок. Я припаркувала скайдер і підійшла до дверей. Відчинила і від побаченого я на мить завмерла. Окрім Райана, який якраз щось захоплено розповідав, там стояв Ітан. Він мав цілком розслаблений вигляд, весело сміявся, спершись ліктем на ящик. Я стояла і не розуміла, що відбувається. Склад на околиці точно не був найнормальнішим місцем на світі, де ми всі повинні були зустрітися.

Райан помітив мене першим.

— О, Морган, ти якраз вчасно.

Ітан повернувся. Ми кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. У мене в голові миготіла лише одна думка: Ось значить які у тебе «друзі на Кайрі».

Ітан, зараза така, мав абсолютно незворушний вигляд. Навіть трохи задоволений, ніби все йшло за планом. Райан переводив погляд з мене на нього і назад, явно відчуваючи, що в кімнаті раптово стало трохи напружено. Мовчання між мною й Ітаном було надто красномовним.

— Емм… ви знайомі? — обережно спитав він.

Я повільно поставила контейнер на підлогу, випросталась і сухо сказала:

— Можна й так сказати.

Ітан посміхнувся, трохи схиливши голову набік.

— Світ тісний, так, Морган?

Ага. Тісна настільки, що починає душити. Я вдала, що Ітана в приміщенні не існує. Взагалі. Як предмет меблів. Не до нього зараз. Я мовчки відкрила контейнери, розклала знахідки. Райан одразу пожвавішав: очі спалахнули, руки заворушилися швидше за голову — стандартна реакція.

— Ого… — протягнув він, перебираючи гаджети. — Це хороше. Дуже хороше.

Він узяв усе. Без торгу, без зайвих питань. Перевів оплату відразу, сума приємно потішила душу. Я закрила порожні контейнери і лише тоді дозволила собі видихнути.

— Ну що, — сказав Райан, — угоду треба обмити. Пішли до бару.