Розділ 19.1

Вдома було тихо. Настільки, що навіть незвично. Я відкрила пляшку вина, налила в келих і влаштувалася за столом. На вечерю — запечені овочі та шматок смаженого м’яса. Нічого вишуканого, але саме те, що потрібне після рейсу: тепла, смачна їжа.

І тут думки, як завжди, полізли самі. Мене хвилювало, чому Ітан не найме когось іншого? Кайра — не дика планета в глушині, пілотів тут вистачає. Є й ті, хто без зайвих питань полетить будь-куди, особливо за хороші гроші. Але він причепився саме до мене. Випадковість? Не вірю. Я давно перестала вірити у випадковості.

Щось з Ітаном було не так. Не обов’язково щось погано — просто він був підозрілим.

Я зробила ковток вина і полізла до мережі. Пробила його за базою злочинців, про всяк випадок. Ім’я, вік, фотографії. Нуль збігів. Він був чистим.

Але це зовсім нічого не означало.

Хороша людина — це не та, що ніколи не попадалася. Це та, якій не доводилося ховати слідів. А ось тут я нічого стверджувати не могла.

Я відклала планшет, доїла вечерю і, подумавши кілька секунд, написала Райану. Домовилися зустрітися післязавтра. У мене були знахідки, а в нього — клієнти, яким вони були потрібні. Ідеальне поєднання.

Рейс я закінчила раніше, ніж планувала. Знову. Тож я офіційно оголосила собі вихідні. Кілька днів без польотів, без аварійних сигналів та без дивних типів із підозрілим минулим. Принаймні я дуже на це розраховувала.

Я згадала про люміберру і пішла до вікна. Кущик почував себе чудово — листя пружне, райдужні ягоди приємно переливалися в сяйві ламп. Я зірвала кілька ягід, машинально витерла об футболку і з’їла. Солодкі, з легкою свіжістю на язиці. Приємне відчуття.

Я дивилася на вечірній краєвид за вікном: вогні Кайри ліниво сяяли в легкому тумані. І раптом упіймала себе на простій думці — а чому б і ні? Чому не злітати разом з Ітаном?

Вихідні в мене були, тож хвилюватись через роботу не потрібно. Ітан збирався на Ейрхейм. А мені завжди хотілося там побувати.

Ейрхейм був розвиненою, дорогою і до непристойності далекою планетою. Людська колонія там з’явилася не одразу. Спочатку там жили лише хейми — місцева гуманоїдна раса. Високі, з тонкими кістками, зі шкірою холодних відтінків: від сіро-блакитного до майже сріблястого. Очі — великі, без білків, кольору бурштину чи темної зелені. Волосся у них не було, зате вздовж скронь і шиї проходили тонкі гребені — чутливі до температури та вологості. Хейми рухалися плавно, майже безшумно, і дивилися так, ніби бачили більше, ніж казали.

Союз із людьми виник з необхідності. Люди дали хеймам захист — флот, орбітальні щити, технології, які відлякували дикі рейдерські клани та тих, хто любив «освоювати» чужі світи силою. А натомість люди отримали знання, до яких самі б ніколи не дійшли: місцеві рослини, способи їх культивації, медицину, засновану не на синтетиці, а на живих екосистемах. Деякі препарати з Ейрхейму вважаються найкращими у галактиці. Люди і хейми справді навчилися жити разом — такі різні, але зі спільною метою.

Мінус був лише один — відстань. Ейрхейм знаходився страшенно далеко від основних людських колоній. Логістика складна, маршрути довгі, перельоти дорогі. Тому життя там було дорогим. Не місце для випадкових людей. І точно не для тих, хто літає з цікавості. У людей завжди була вагома причина, щоб туди летіти.

Я повільно доїла ягоди, витерла пальці та посміхнулася. Схоже, причина у мене таки з’явилася — відвезти одну підозрілу людину. І залишалося лише сподіватись, що візит на Ейрхейм не закінчиться неприємностями.