Розділ 18.1

— Навіщо ти взагалі знову поткнувся сюди? — спитала я нарешті, порушуючи тишу.

Ітан посміхнувся — коротко, без радості. Він розповів, що прилетів за обладнанням та гаджетами. Тут їх лишилося багато: медичні блоки, аналізатори, експериментальні модулі. Тоді всі тікали звідси так швидко, що кидали не лише техніку, а й особисті речі. Головним було — забратися живими. Мене це навіть трохи здивувало. Я похитала головою, оглядаючи склад, завалений купою різних речей і старих меблів.

— І скільки вже років ця планета покинута?

— Сім, — відповів він одразу, не замислюючись. — Рівно сім.

Ітан замовк на кілька секунд, потім продовжив уже іншим тоном — сухим, втомленим. Після Серракса його кар’єра медика закінчилась. Як і в більшості, хто тут працював. Їх усунули, підписали папери про нерозголошення, акуратно виштовхнули за двері і вдали, що їх ніколи не існувало. Жодних скандалів, жодних розслідувань. Просто — тиша.

— Нас змусили зникнути, — сказав він. — Так простіше.

Я пирхнула, не стримавшись.

— І тепер ти літаєш по забутих планетах і збираєш чужі речі. Мисливець за скарбами, значить.

Ітан підняв брову.

— Щось на кшталт того, — спокійно відповів він. — А ти? Не заради ж благодійності ти тут.

Я зітхнула і вирішила не хитрити. Занадто багато ми вже одне одному розповіли. Я сказала, що іноді забираю трофеї з таких місць, якщо вони трапляються дорогою. Але взагалі-то я звичайний вантажний пілот. Контракти, рейси, тонни нудного вантажу та спроби не влізти у борги глибше, ніж космос. Ітан у відповідь лише хмикнув, окинув мене поглядом — уважно, оцінююче.

Нога у Ітана зросталася повільно, але впевнено. Він сидів на матраці й перебирав один із ящиків з маркуванням ліквідованої корпорації. Я саме перевіряла обладнання, яке знайшла, коли він спитав:

— Ти ж скоро відлітаєш, так? Не плануєш тут надовго залишитись?

Я навіть не обернулася.

— У мене замовлення, — відповіла я. — Я не можу тут затриматись.

Він помовчав. Я вже звикла, що Ітан спочатку думає, а потім каже — це насторожувало сильніше, ніж постійна балаканина.

— Коли моя кістка зростеться… — почав він і зробив паузу. — Ти могла відвезти мене додому? На Ейрхейм.

Я посміхнулася і нарешті подивилась на нього.

— Я не космічне таксі, Ітане.

— Я знаю, — спокійно сказав він. — І я не прошу везти мене безкоштовно. Я оплачу паливо. І твій час.

— У мене є робота, — нагадала я.  

— Я не поспішаю. Можу летіти хоч в обхід, — він знизав плечима. — І я можу бути корисним.

Ось тут я відразу напружилася.

— Корисним? — перепитала я.

— Я працював із старими маршрутами. З такими, які зараз вважаються «не існуючими». Адже ти саме по них літаєш. Я можу допомогти тобі не вляпатись у неприємності.

Я дивилася на нього кілька секунд. Він виглядав надто впевнено для людини, яка нещодавно лежала з переламаною ногою на покинутому складі. І надто спокійно для звичайного пасажира. Ітан точно був контрабандистом. Якщо не зараз, то колись точно був.

— З чого ти взяв, що я повірю тобі? — запитала я.

— Ні з чого, — відповів він. — Але ти все одно мене тут не покинеш.

Це мене аж розлютило. Надто вже самовпевнений він!

— Ти дуже багато уявляєш про себе.

— Можливо, — кивнув він. — Але ти не схожа на людину, яка залишає інших вмирати на мертвій планеті.

Трясця. Я відвернулася, вдаючи, що перевіряю ящик з інструментами. Він мав рацію і мені це не подобалося.

— Один переліт, — нарешті сказала я. — Без фокусів. Без таємниць. Ти пасажир, а не капітан.

— Згоден, — відповів він серйозно, навіть без тіні усмішки.

Коли нога Ітана була повністю здорова, ми разом почали збирати обладнання зі складу: старі сканери, енергетичні блоки, кілька робочих дронів і купу дрібних гаджетів, які пережили не одну катастрофу. Ітан розбирався в цьому мотлоху надто добре і це допомагало не брати зайве. Коли все було складено у контейнери, він сказав:

— Тут всі речі, які можна продати. Пропоную поділити здобич порівну.

Я швидко прикинула цінність знахідок та ризики.

— Гаразд, — погодилася я. — Але якщо я дізнаюся, що ти приховав щось цінне і не поділився…

— Тоді ти залишиш мене на найближчій станції, — спокійно відповів він. — Або де забажаєш.

Ми подивилися одне на одного. Це не було довірою. Швидше тимчасовою угодою між двома людьми, яким не пощастило опинитися разом в одному місці.