Розділ 18

— Навіщо ти взагалі знову поткнувся сюди? — спитала я нарешті, порушуючи тишу.

Ітан посміхнувся — коротко, без радості. Він розповів, що прилетів за обладнанням та гаджетами. Тут їх лишилося багато: медичні блоки, аналізатори, експериментальні модулі. Тоді всі тікали звідси так швидко, що кидали не лише техніку, а й особисті речі. Головним було — забратися живими. Мене це навіть трохи здивувало. Я похитала головою, оглядаючи склад, завалений купою різних речей і старих меблів.

— І скільки вже років ця планета покинута?

— Сім, — відповів він одразу, не замислюючись. — Рівно сім.

Ітан замовк на кілька секунд, потім продовжив уже іншим тоном — сухим, втомленим. Після Серракса його кар’єра медика закінчилась. Як і в більшості, хто тут працював. Їх усунули, підписали папери про нерозголошення, акуратно виштовхнули за двері і вдали, що їх ніколи не існувало. Жодних скандалів, жодних розслідувань. Просто — тиша.

— Нас змусили зникнути, — сказав він. — Так простіше.

Я пирхнула, не стримавшись.

— І тепер ти літаєш по забутих планетах і збираєш чужі речі. Мисливець за скарбами, значить.

Ітан підняв брову.

— Щось на кшталт того, — спокійно відповів він. — А ти? Не заради ж благодійності ти тут.

Я зітхнула і вирішила не хитрити. Занадто багато ми вже одне одному розповіли. Я сказала, що іноді забираю трофеї з таких місць, якщо вони трапляються дорогою. Але взагалі-то я звичайний вантажний пілот. Контракти, рейси, тонни нудного вантажу та спроби не влізти у борги глибше, ніж космос. Ітан у відповідь лише хмикнув, окинув мене поглядом — уважно, оцінююче.

Нога у Ітана зросталася повільно, але впевнено. Він сидів на матраці й перебирав один із ящиків з маркуванням ліквідованої корпорації. Я саме перевіряла обладнання, яке знайшла, коли він спитав:

— Ти ж скоро відлітаєш, так? Не плануєш тут надовго залишитись?

Я навіть не обернулася.

— У мене замовлення, — відповіла я. — Я не можу тут затриматись.

Він помовчав. Я вже звикла, що Ітан спочатку думає, а потім каже — це насторожувало сильніше, ніж постійна балаканина.

— Коли моя кістка зростеться… — почав він і зробив паузу. — Ти могла відвезти мене додому? На Ейрхейм.

Я посміхнулася і нарешті подивилась на нього.

— Я не космічне таксі, Ітане.

— Я знаю, — спокійно сказав він. — І я не прошу везти мене безкоштовно. Я оплачу паливо. І твій час.

— У мене є робота, — нагадала я.  

— Я не поспішаю. Можу летіти хоч в обхід, — він знизав плечима. — І я можу бути корисним.

Ось тут я відразу напружилася.

— Корисним? — перепитала я.

— Я працював із старими маршрутами. З такими, які зараз вважаються «не існуючими». Адже ти саме по них літаєш. Я можу допомогти тобі не вляпатись у неприємності.

Я дивилася на нього кілька секунд. Він виглядав надто впевнено для людини, яка нещодавно лежала з переламаною ногою на покинутому складі. І надто спокійно для звичайного пасажира. Ітан точно був контрабандистом. Якщо не зараз, то колись точно був.

— З чого ти взяв, що я повірю тобі? — запитала я.

— Ні з чого, — відповів він. — Але ти все одно мене тут не покинеш.

Це мене аж розлютило. Надто вже самовпевнений він!

— Ти дуже багато уявляєш про себе.

— Можливо, — кивнув він. — Але ти не схожа на людину, яка залишає інших вмирати на мертвій планеті.

Трясця. Я відвернулася, вдаючи, що перевіряю ящик з інструментами. Він мав рацію і мені це не подобалося.

— Один переліт, — нарешті сказала я. — Без фокусів. Без таємниць. Ти пасажир, а не капітан.

— Згоден, — відповів він серйозно, навіть без тіні усмішки.

Коли нога Ітана була повністю здорова, ми разом почали збирати обладнання зі складу: старі сканери, енергетичні блоки, кілька робочих дронів і купу дрібних гаджетів, які пережили не одну катастрофу. Ітан розбирався в цьому мотлоху надто добре і це допомагало не брати зайве. Коли все було складено у контейнери, він сказав:

— Тут всі речі, які можна продати. Пропоную поділити здобич порівну.

Я швидко прикинула цінність знахідок та ризики.

— Гаразд, — погодилася я. — Але якщо я дізнаюся, що ти приховав щось цінне і не поділився…

— Тоді ти залишиш мене на найближчій станції, — спокійно відповів він. — Або де забажаєш.

Ми подивилися одне на одного. Це не було довірою. Швидше тимчасовою угодою між двома людьми, яким не пощастило опинитися разом в одному місці.

Ми йшли до мого корабля мовчки. Підземний склад залишився позаду, і я впіймала себе на тому, що з нетерпінням чекаю, коли ноги нарешті ступлять всередину корабля. Поверхня Серракса зустріла нас звичною сірістю: каміння, пил та рідкісні рослини, які вже мабуть подумували нас з’їсти на обід.

Ітан йшов обережно, хоч і не кульгав. Мабуть, не хотів знову зламати ногу. Іноді я ловила його погляд на землі — він явно спостерігав за морвеллю. Я також. Фіолетові лози ліниво стелилися біля скель, вдаючи, що їм немає до нас діла. Ми обійшли їх подалі. Мені зовсім не хотілося перевіряти на собі, наскільки дурманливою вона може бути.

Мій корабель стояв там, де я його залишила. Неушкоджений. І такий рідний. Я видихнула з полегшенням, коли люк нарешті закрився за нами.

Ітан попрямував до свого корабля. Сказав, що швидко забере речі і повернеться. Поки його не було, я склала наші знахідки у вантажний відсік і розігріла обід з напівфабрикатів. Ітан повернувся за півгодини з контейнерами та великим рюкзаком. Нічого зайвого. Людина, яка точно знала, що їй потрібно, і не мала ілюзій щодо « а раптом знадобиться».

Ми пообідали і нарешті злетіли. Серракс залишився внизу — похмурий, небезпечний, зі своїми таємницями. І я була рада, що він зменшується в ілюмінаторі.

Коли корабель вийшов на потрібний курс, Ітан нарешті пожвавішав. Він підійшов до навігаційної панелі і з неприхованою цікавістю дивився на мій модуль.