Розділ 17.2

Ітан деякий час мовчав, спостерігаючи, як капсула працює, потім раптом подивився прямо на мене без посмішки, без жартів.

— Гаразд, Морган. Тоді скажи прямо. Звідки ти знаєш про Серракс?

Я напружилася. Не різко, не зовні — всередині. Ось це був уже не порожній інтерес.

— Про що?

— Серракс. Планета на якій ми зараз знаходимось.

— А чому ти вирішив, що я маю знати цю назву? — відповіла я ухильно, не відриваючи погляду від індикаторів капсули.

Ітан хмикнув.

— Бо сюди не залітають випадково. Про Серракс або знають ті, хто тут вже бував, або ті, хто має на кораблі старий навігаційний модуль. Дуже старий. І дуже рідкісний.

Ось тут стало ясно: прикидатися далі безглуздо. Він не припускав — він знав. Я видихнула і сперлася спиною на шафу.

— Купила, — сказала чесно. — На сірому ринку. Без інструкцій, без гарантій, без права ставити запитання. Просто пощастило.

Прозвучало майже як виправдання. Мені це не сподобалося, але брехати далі було б безглуздо. Ітан кивнув, ніби почув саме те, що чекав.

— Зрозуміло. Тоді ми в одному човні.

Я подивилася на нього уважніше.

— Тепер твоя черга. Звідки ти знаєш про Серракс?

Він на мить відвів погляд, потім знову глянув на мене, але вже серйозніше.

— Я працював тут, — сказав він. — Давно. Коли це була ще офіційна колонія.

Оце вже було цікаво.

— Працював ким?

— Медиком, — коротко відповів він. — У дослідницькому комплексі. Потім колонію визнали нерентабельною. Занадто мало ресурсів, надто багато проблем із інфраструктурою. Союз звернув проєкт. Людей вивезли. Обладнання — частково. Решту покинули, — Ітан посміхнувся.  — А планету викреслили із актуальних маршрутів. Формально її ніби й немає.

Я повільно кивнула. Картина складалася. Сірі негостинні скелі, покинуті лабораторії, аварійний сигнал, який ніхто не чув, крім мене.

— Виходить, ти знав, куди летиш, — сказала я.

— Так, — спокійно відповів Ітан. — І знав, що допомога сюди навряд чи прилетить. Але все ж сподівався, що хтось випадково опиниться поруч.

Я пирхнула.

— Ну, як бачиш, іноді космос жартує.

Він усміхнувся краєм губ.

— Схоже на те.

Капсула тихо пискнула, сигналізуючи про прогрес лікування. А в мене було дивне відчуття — ніби я знову влізла в щось, що почалося з «я просто допоможу» і цілком може закінчитися черговою пригодою. Чорт. Мені це вже починало подобатися.

Ітан говорив довго. Я сиділа поруч, притулившись до шафи, слухала і поступово розуміла, чому Серракс викреслили так тихо і старанно.

Спочатку, за його словами, планета видавалася майже подарунком долі. Похмура, так, сірувата, без курортних краєвидів, але для медицини — знахідка. Місцеві рослини мали сильні регенеративні, знеболювальні та протизапальні властивості. Деякі рослинні екстракти працювали краще за синтетичні ліки. Дослідники раділи, фармакологічні корпорації облизувалися. А потім хтось вирішив бути надто розумним.

— Морвель, — сказав Ітан, скривившись. — Не тільки ця лоза, але з неї все й почалося. У малих дозах — седативне, знімає біль, розслаблює. А якщо правильно обробити, то виходить наркотик. Жорсткий. З ейфорією, галюцинаціями та таким звиканням, що людина через місяць перетворювалася на овоч.

Ітан стиснув кулаки. З його подальшої розповіді стало зрозуміло, що хтось із колоністів, не з вчених, а з обслуговуючого персоналу почав робити заборонені речовини підпільно. Поширювали швидко. Спочатку серед робітників, потім далі. Коли Союз дізнався — був скандал. Перевірки, розслідування, допити. Репутація планети тріснула. Але це було ще не найстрашніше. Справжній жах почався пізніше.

Невелика експедиція вирушила досліджувати печери у північному хребті. Геологи, біологи, охорона. Зв’язок обірвався за добу. Вони встигли передати лише короткий сигнал лиха. Без деталей. Їх так і не знайшли.

— Ми спочатку думали, що трапився обвал, — тихо сказав Ітан. — Або газ. А потім дрони показали рослини.

Ітан зробив паузу, ніби знову це бачив. Я мовчки чекала, коли він продовжить.

— У печерах росли хижі форми — лози, грибоподібні структури, щось середнє між флорою та кошмаром, — продовжив він. — Вони реагували на тепло, рух, дихання. Обхоплювали, проколювали, вприскували токсини. Перетравлювали повільно. І що більше вони поїдали, то сильніше ставали. Вони буквально росли. Лози товщали, ламали камінь, розсовували скелі. Ми зафіксували обвалення, яких раніше там не було. Планета нас їла.

У мене по спині пробіг холодок. Астерія з її краллами здалася майже затишною.

— Після цього рішення ухвалили швидко, — сказав Ітан. — Евакуація. Консервація. Видалення Серраксу з відкритих каталогів. Офіційно — «екологічно нестабільна зона». Неофіційно — «туди краще взагалі не лізти», — Ітан глянув на мене уважно. — І ось ти тут.

— В мене талант знаходити такі місця, — я криво посміхнулася.

Тепер багато що вставало на свої місця: сигнал лиха, порожні будівлі, відчуття, що планета за тобою спостерігає. Серракс не була мертвою планетою. Вона була хижою. І мені дуже хотілося швидше забратися звідси, доки вона знову не вирішила поїсти.