Розділ 17.1

Я обережно потрясла його за плече.

— Гей. Прокидайся.

Чоловік смикнувся так, ніби його вдарили струмом, різко розплющив очі й одразу видав потік лайки — хрипко, зло й дуже яскраво. Я машинально відступила на крок і стиснула пістолет, але він, мабуть, був надто зайнятий своєю панікою, щоб кидатися на мене.

— Якого біса?! — гаркнув він, мружачись від світла ліхтарика. — Ти хто взагалі така?

— Та, що прийшла за твоїм сигналом лиха, — спокійно відповіла я. — Там, зовні стоїть розбитий корабель. Адже це твій?

Він замовк, моргнув кілька разів, а потім обличчя в нього різко змінилося. Злість змінилася втомою і чимось схожим на полегшення.

— Так. То мій, — видихнув він і спробував сісти, але тут же скривився і зашипів від болю. — Чорт. Досі болить.

Я сіла поруч з ним на матрац.

— Що трапилося?

— Під час посадки щось пішло не так, — він махнув рукою кудись убік, ніби вказував на свій корабель. — Автоматика спрацювала криво, приземлення вийшло невдалим. Злетіти я вже не зміг. Думав пошукати тут запчастини. Поліз на склад, шафи впали, і одна з них придавила мені ногу. З того часу з пересуванням на своїх двох в мене проблеми.

Він хмикнув, але вийшло не надто бадьоро.

— Думаю, зламав. Або дуже сильно розтягнув.

— Сигнал лиха ти увімкнув правильно, — сказала я. — Щоправда, ти ще й квест мені видав із координатами. Можна ж було відправити повідомлення, що тут є приховані двері.

— Ну, вибач, — він слабо усміхнувся. — Я сподівався, що прилетить рятувальна служба, а не… ти.

— Я теж не у захваті, що доводиться рятувати людей замість того, щоб займатися своїми справами, — пробурмотіла я.

Ми кілька секунд розглядали одне одного. Він мав пом’ятий вигляд, давно був неголеним, але живим — і це було головним.

— Морган Кроу, — представилася я. — Пілот вантажного корабля. Доставляю грузи на різні планети.

— Ітан Блейк, — відповів він. — Мандрівник. Шукаю пригоди на власну дупу.

Я підняла брову. Мандрівник. Ну, звичайно. Як інакше.

— Ти можеш іти? — запитала я, кивнувши на його ногу.

Ітан пирхнув.

— Якби міг, я б тут не лежав і не хропів, як убитий. Я вже сидів би в своєму кораблі з гарячою їжею і проклинав цю планету з космосу.

— Логічно, — визнала я. — Тоді наступне питання. Що мені з тобою робити, Ітане?

Він уважно глянув на мене, ніби прикидав, чи можна довіряти, а потім кивнув у бік виходу.

— У моєму кораблі є медична капсула. Не стандартна аптечка, а нормальна капсула прискореної регенерації. Якщо кістка зламана — за кілька годин вона її зростить.

Я здивовано присвиснула.

— Жартуєш? Такі капсули роблять тільки на Ейрхеймі. І стоять вони як невеликий вантажний шатл.

— Я знаю, — він криво посміхнувся. — Я звідти. І колись був медиком. Так що так, я тягаю із собою дорогі іграшки.

Ось тепер пазл почав складатися. Мандрівник, значить. Так, звичайно.

— Гаразд, — сказала я, підводячись. — Принесу. Але спершу скажи: тут є хтось, хто може мене зжерти?

— Серед тварин — ні, — відповів він. — Хижаків тут немає. А ось рослини… — Ітан витримав невелику паузу. — Тримайся подалі від фіолетової лози з довгими шипами. Вона називається морвель.

— Звучить дуже дружелюбно, — пробурмотіла я.

— Ця лоза стелиться біля скель, — продовжив Ітан. — Відчуває тепло тіла, повільно повзе, охоплює ноги, коле. Отрута не вбиває, але дурманить так, що ти можеш вирішити, ніби лягти і поспати — чудова ідея. А потім прокинутися вже не вийде.

— Чудова планета, — зітхнула я. — Просто курорт.

Він хмикнув.

— Так, тут весело.

Я кивнула, перевірила пістолет, перекинула зручніше рюкзак і попрямувала до виходу зі складу.

— Не вмирай тут без мене, Ітане, — кинула я через плече.

— Постараюсь, — озвався він. — Ти теж.

Ну що ж. Чергова прогулянка незнайомою планетою. Здоровий глузд уже навіть не кричав — він стомлено закурював десь у кутку моєї свідомості.

До корабля Ітана я дісталася спокійно. Підозріло спокійно — такі моменти зазвичай насторожують сильніше, ніж гарчання в кущах. Після слів Ітана я уважно дивилася під ноги і побачила морвель я майже одразу, хоча до цього не помічала рослину. Фіолетова, блискуча лоза, з довгими шипами, ніби хтось схрестив ліану з хижим їжаком та поганим настроєм. Вона повільно тяглася вздовж скелі, ледве помітно рухаючись, наче дихала. Я обійшла її по широкій дузі, намагаючись навіть не думати про те, що буде, якщо я спіткнуся.

Дорогою думки поверталися до Ітана. Мені здалося, що надто багато вже збігів. Він опинився на планеті, якої не було серед офіційних маршрутів. Медичні капсули з Ейрхейма. І він тут один.

У мене був особливий навігаційний модуль. Гаразд, не зовсім особливий — просто дуже рідкісний і дуже нелегальний. А що в нього? Теж такий? Чи він знав про короткі шляхи і без модуля? І головне — як це спитати так, щоб він не насторожився?

«Привіт, а ти випадково не користуєшся забороненими маршрутами і чи не знаєш, чому вони приховані?»

Ага. Чудовий план.

Я дісталася корабля, піднялася в нього і швидко знайшла медичну капсулу. Компактна, гладка, з логотипом Ейрхейма — не підробка, це я зрозуміла одразу. Важила вона пристойно, але не критично. Донесу. Я витягла її, подумки порадівши, що Ітан не попросив мене тягнути ще щось на додачу.

Зворотний шлях пройшов так само тихо. Морвель я знову обійшла, намагаючись триматися подалі від скель. І весь цей час у голові крутилося те саме: Ітан дуже добре екіпірований для «просто мандрівника». І це мені не подобалось.

Коли я повернулася до складу, Ітан підвів голову.

— Ти жива, — зауважив він. — Вже плюс.

— Я старалась, — відповіла я, ставлячи капсулу поряд з ним. — Твоя лоза цілком виправдовує свою репутацію.

— А ти думала, я жартую?