Розділ 16.2

Я рушила у бік сірих скель, туди, де на мене чекав той, хто вирішив, що аварійного маячку буде достатньо, щоб його знайшли. Повітря там здавалося важким, ніби самі скелі неохоче пропускали крізь себе чужинців, а тиша стискала простір, як невидимий купол. Я йшла між скель, і дорога — якщо це взагалі можна було назвати дорогою — петляла, наче сама не була певна, куди веде. Вона то звужувалася до вузької щілини, де доводилося протискатися боком, то раптово розширювалася, дозволяючи йти нормально. Сірі кам’яні брили здіймалися по обидва боки, гострі, рвані, ніби планету колись намагалися розірвати на частини і передумали на середині. Їхні краї були вкриті тріщинами, що нагадували застарілі шрами, а подекуди з них стирчали темні прожилки мінералів. Під ногами хрумтіли дрібні камінці, іноді траплялися смуги темнішого каменю, гладкого, немов оплавленого. Він відбивав тьмяне світло так, ніби колись тут щось горіло надто довго і надто гаряче.

Спуск почався зненацька. Я вийшла з вузького проходу і опинилася на краю долини. Зупинилась. Навіть подих на секунду збився. Внизу розкинулося щось, чого тут точно не мало бути. Будівлі. Напівзруйновані, перекошені, деякі частково пішли в землю. Між ними вилися тріщини, зарослі брудно-зеленим мохом, що тьмяно світився. Низькі корпуси з дахами, що обвалилися, залишки антен, що стирчали між каменями, як зламані кістки. Десь ще вгадувалися віконні отвори, десь — фрагменти стін з облупленим покриттям. Декілька дверних прорізів чорніли проваллями, ніби роззявлені роти. Все було сіро-коричневим, засипане пилом, але форми були надто знайомі. Типовий дослідницький комплекс, але старий.

Я насупилась і звірилася з планшетом. Координати впевнено вказували прямо вглиб цього занедбаного «поселення», майже в самий центр. Чудово. Просто чудово. Нічого підозрілого, так.

Я повільно спустилася вниз, намагаючись триматися ближче до скель. Пил здіймався під ногами легкими клубами й осідав назад майже відразу, ніби навіть він не хотів тут довго зависати. Мені весь час здавалося, що за мною хтось дивиться з порожніх вікон. Листя тих самих сірих дерев з тьмяним світінням хиталося від слабкого вітру, і від цього місце виглядало ще більш моторошним — ніби ледве дихало. Світіння було нерівним, наче втомленим, і це додавало відчуття занедбаності. Я йшла вперед, уважно оглядаючись, перевіряючи кожен отвір, кожен поворот між корпусами. Декілька разів мені здалося, що в глибині коридорів щось ворухнулося, але то були лише тіні, що здригалися під освітленням аварійних ламп. Координати вели далі, між двох напівзруйнованих будинків, туди, де тіні згущувалися сильніше. І чим ближче я підходила, тим виразніше розуміла: цей комплекс покинули не просто так. І той, хто відправив сигнал, або дуже розраховував на удачу, або знав, що його тут знайдуть.

Я витратила на пошуки надто багато часу. Обійшла майже всі вцілілі будівлі, заходила в кожне приміщення, де ще трималися стіни, кричала, зриваючи голос, сподіваючись почути хоч луну, хоч кашель, хоч лайку у відповідь. Пил осідав на губах, пересушував горло, і кожен вигук ставав дедалі хрипкішим. Але у відповідь чула лише тишу — глуху, щільну, таку, що у вухах почало дзвеніти. Здавалося, вона поглинала навіть відлуння моїх кроків.

Координати вперто вели до однієї з лабораторій. Вона виглядала краще за інших — майже без руйнацій, з уцілілими перегородками і навіть з частково працюючим освітленням аварійного типу. Світло миготіло рідко, але стабільно, залишаючи довгі тіні на підлозі і стінах. Але жодних ознак живої людини чи техніки, що подавала сигнал, я знайти не могла. Я пройшлася кімнатами ще раз. Повільно. Уважно. Під ногами поскрипували уламки пластику та скла, на столах лежали старі інструменти, вкриті шаром пилу. І саме тоді помітила невідповідність — ділянку стіни, яка трохи виділялася по кольору, буквально на відтінок. Я провела по стіні долонею, натиснула — і вона тихо зсунулася вбік, відкриваючи вузький отвір.

Переді мною були потайні двері.

У мене неприємно потягнуло живіт. Астерія спливла в пам’яті миттєво: падіння, біль, темрява, усвідомлення, що вибратися нагору неможливо. Те саме відчуття замкнутого простору, коли стіни ніби повільно зсуваються ближче.

— Тільки не знову… — пробурмотіла я собі під ніс.

Але часу роздумувати не було. Якщо сигнал йшов звідси, то хтось був унизу. Живий чи вже ні — питання інше.

Я ввімкнула ліхтарик і зробила крок вперед. Сходи вели вниз, круто, нерівно, ніби їх робили поспіхом. Я йшла обережно, освітлюючи шлях тремтячим променем, намагаючись не думати про те, що можу опинитися в пастці. Світло ковзало по стінах, вириваючи з темряви старі кабелі та вентиляційні решітки. Серце билося, але ноги несли вперед. Якщо хтось там був, то я не могла гаяти час.

Спустившись, я пішла коридором, кілька разів звернула — він петляв, ніби спеціально водив колами, — і в результаті вперлася в масивні двері. Металеві, старі, із потертими краями. На них зберігся ледь помітний номер, майже стертий часом. Серце знову неприємно смикнулося. Я глибоко вдихнула та штовхнула їх.

За дверима виявився великий склад. Напівтемний, захаращений. Декілька шаф валялися перевернутими, ящики були розкриті, частина вмісту розсипалася по підлозі. Серед мотлоху виднілися пакети з медикаментами, порожні контейнери, зламані датчики. Пахло пилом і чимось затхлим, як у місцях, де давно не було людей. Я обережно обійшла одну з шаф, що впала, — і завмерла.

У кутку, на тонкому матраці, нерухомо лежав чоловік. Обличчя його було блідим, одяг зім’ятим, явно не першої свіжості. Волосся злиплося, щетина темніла на щоках. У мене всередині все стислося. Я повільно підійшла ближче, майже не дихаючи, вже готуючись до найгіршого. І тут…

Хр-р-р.

Я навіть не одразу зрозуміла, що це. Потім ще раз. Гучно. Впевнено. З почуттям.

— Та ти знущаєшся, — видихнула я, прикриваючи очі й відчуваючи, як напруга схлинула хвилею.

Він хропів. Живий. Дуже живий. Причому так, ніби спав не на холодному складі покинутої лабораторії, а вдома після ситної вечері. Я нервово посміхнулася і потерла обличчя долонею.