Розділ 16.1

Планета зустріла мене тишею. Не затишною — такою, в якій надто добре чути власні кроки. Сірі скелі, гострі кам’яні гребені, рідкісні дерева з кривими стовбурами, що виглядали так, ніби їх скручувало вітрами роками. Їхнє листя слабо світилося, ніби хтось залишив нічне підсвічування, ввімкнене помилково, і забув вимкнути. Кольори аж надто похмурі— сірий, бурий, брудно-зелений. Жодної радості для очей, ніби хтось навмисно прибрав із палітри все яскраве і тепле.

Я вистрибнула з корабля і на мить завмерла, перевіряючи відчуття, дозволяючи тілу звикнути до нової поверхні. Гравітація дійсно була в нормі. Дихати можна. Повітря прохолодне, сухе, з легким металевим присмаком. Не дуже приємне, але жити можна, а іноді цього цілком достатньо.

Розбитий корабель було видно відразу. Невеликий, певно особистий, не вантажний. Корпус пошкоджений, один із стабілізаторів викривлений, сліди жорсткої посадки тяглися по каменистому ґрунту темними лініями. Але вибуху не було — отже, шанс, що хтось вижив є. І навіть великий.

Я повільно пішла в бік корабля, намагаючись не шуміти. Безглуздо, звичайно — якщо тут хтось є, він мене вже почув, коли я приземлялася. Але звичка бути обережною — це хороша звичка, особливо у невідомому місці. Пістолет був у руці — про всяк випадок, і його вага заспокоювала більше, ніж мені хотілося б визнавати.

Підійшовши ближче, я зупинилася. Люк був зачинений. Корпус холодний, місцями покритий тріщинами та вм’ятинами, схоже, він добряче побився при посадці. Жодних слідів крові зовні я не помітила, що вже радувало. Але не було ні руху, ні звуків. Тільки слабенький аварійний маячок, який і привів мене сюди, монотонний і впертий у своєму сигналі. Я обійшла корабель по колу, уважно оглядаючи землю, вдивляючись у кожну нерівність. І тут я помітила сліди. Нечіткі, ніби хтось виходив і повертався назад, вагаючись або перевіряючи щось довкола.

— Дуже добре, — пробурмотіла я собі під ніс. — Значить, хтось тут таки є.

Я зупинилася біля люка, прислухалася, намагаючись вловити бодай натяк на рух. Тиша. Така, від якої починає свербіти між лопатками і хочеться озирнутися, навіть якщо знаєш, що за спиною нікого немає. Я глибоко вдихнула, стиснула ремінь рюкзака і лише тоді простягла руку до панелі відкриття, відчуваючи, як напружуються пальці.

Всередині корабля було порожньо. Ні тіла, ні слідів боротьби, ні навіть розкиданих речей — наче пілот просто вийшов і не повернувся, залишивши все на своїх місцях. Я пройшлася вузьким коридором, зазирнула в кабіну пілота, перевірила житловий модуль, мимохідь відзначаючи простоту інтер’єру і мінімум особистих речей. Тиша. Тільки слабке гудіння аварійного живлення та миготіння індикаторів.

Я підійшла до бортового комп’ютера. Він був живий — пошарпаний, з тріснутим екраном, але працював, вперто тримаючись за свої функції. Саме від нього і йшов сигнал лиха. На екрані висіло повідомлення, виведене великим шрифтом, щоб його вже точно помітили:

«Якщо ви це бачите — значить, я не на кораблі. Будь ласка, знайдіть мене за цими координатами».

Ні імені. Ні пояснень. Лише координати, сухі й байдужі, як сама планета. Я скинула їх собі на планшет і деякий час просто стояла, дивлячись на екран, ніби чекала, що з’явиться ще хоч щось. У голові звично заворушився голос здорового глузду — той самий, що зазвичай приходив, коли вже пізно було повертати.

«Краще не йди. Раптом там пастка?»

Але я вже знала, що все одно піду, бо інакше не змогла б потім спокійно спати ночами. Я оглянула корабель ще раз — ніби він міг передумати і видати мені щось важливе наостанок — і вийшла назовні, відчуваючи, як холодне повітря знову торкається обличчя. Координати вели вглиб планети, не надто далеко від місця аварії. Я поправила рюкзак, перевірила заряд ліхтаря і знову стиснула пістолет, дозволяючи собі коротку паузу перед кроком у невідомість.

— Ну що, — тихо сказала я собі. — Пограємось в гру «знайди невдаху».