Розділ 15.2

Я насилу відчинила люк — механізм заїло, і він вперто чинив опір. Рятувальна капсула була розрахована максимум на двох, але зараз у ній знаходилася лише одна людина.

То був молодий чоловік. Він лежав пристебнутий, блідий, із запалими очима, але груди здіймалися від дихання. Живий. Я з полегшенням видихнула. Встигла.

Я перевірила його. Сканер показав незначне зневоднення, виснаження та легке отруєння місцевим пилом. Нічого смертельного. Я від’єднала його від капсули, ввела стимулятор та кисневий бустер. Він смикнувся, закашлявся і розплющив очі.

— Спокійно, — сказала я. — Ти вже не один.

Він спробував щось сказати, але сил не вистачило. Я акуратно закріпила його на транспортній платформі та потягла до корабля. На борту я поклала чоловіка в медвідсік, запустила автоматичне лікування і лише тоді дозволила собі сісти. Руки тремтіли. Не від страху — від усвідомлення, наскільки тонкою була межа між «встигла» та «запізнилася».

Чоловік прийшов до тями через кілька годин. Я саме сиділа в кріслі пілота, вдаючи, що стежу за курсом, а насправді рахувала, скільки разів за сьогодні сказала собі «я більше так не буду».

Медвідсік пискнув, повідомляючи про стабілізацію стану, і я пішла перевірити. Він уже сидів, незручно спираючись на край капсули, і дивився на мене так, наче я йому привиділася.

— Якщо ти галюцинація, то дуже якісна, — хрипко сказав він.

— На жаль, я справжня, — відповіла я. — І ти на моєму кораблі.

Чоловіка звали Едвард. Він був геологом. Він летів на Елларіс, туди ж, куди і я. Але на одному з переходів навігація дала збій, корабель пішов з маршруту, а далі аварійна посадка на безіменній планеті, сигнал лиха і тиждень самотності.

— Сигнал… я не був певен, що хтось його зловить, — зізнався він, стискаючи в руках склянку з водою.

— Я теж не була впевнена, що встигну когось врятувати, — відповіла я. — Але ти живий, а все інше — неважливо.

Едвард розповів, що чекав майже тиждень. Економив енергію, виходив назовні лише один раз — і тоді нахапався того самого пилу. Планета була придатна до життя, але з характером.

Наступні дні польоту пройшли спокійно. Я більше не шукала пригод. Едвард поступово приходив до тями, багато дивився в ілюмінатори і весь час повторював, що йому пощастило. Я не сперечалася.

Елларіс зустріла нас так само, як і обіцяли в довідниках: зелені долини, помірний клімат, акуратні посадкові майданчики і типова метушня колонії, що тільки починає свій розвиток. Я вивантажила свій вантаж, отримала оплату та проводила Едварда до представників колоніальної служби. Він на прощання ніяково обійняв мене і сказав, що якби не я, то він би не мав шансів.

Я лише усміхнулась. Як завжди.

Зворотний шлях я обрала інший — навігаційний модуль бадьоро запевняв, що він безпечний і навіть коротший. Я вже знала ціну цим формулюванням, але все одно погодилася. Хотілося швидше опинитись вдома.

Спочатку все йшло добре, але через кілька днів польоту бортовий комп’ютер знову спіймав сигнал. Сигнал лиха.

— Та ви знущаєтеся… — пробурмотіла я, дивлячись на панель.

Сигнал йшов із планети неподалік. Я запустила розвідувальну капсулу, майже машинально. Зовсім скоро вона повернулася зі звітом:

- температура +15,

- атмосфера придатна для дихання,

- гравітація в нормі,

- токсинів та агресивних форм життя не виявлено.

Ідеальна планета. Підозріло ідеальна. Все як завжди.

Я сиділа в кріслі пілота, дивлячись на координати, і відчувала, як здоровий глузд тихо виходить покурити. Тому що в голові вже крутилася знайома думка: якщо хтось подав сигнал лиха, значить, знаходиться в небезпеці. І, як на зло, я була єдина, хто міг допомогти.