Розділ 15.1

Наступний місяць промайнув майже нудно. І це було чудово. Я літала. Багато. Регулярно. Без пригод, без раптових провалів під землю і звірів, що прагнуть зробити мене своїм обідом. Звичайні рейси: вантажі, підписи, посадки, зльоти. Іноді — затримки, іноді — дрібні поломки, але нічого, від чого серце пішло б у п’яти.

Я свідомо стримувала себе. Жодних невідомих планет. Жодних «о, дивний сигнал, треба перевірити». І точно — ніяких лісів на чужих планетах.

У покинуті кораблі я все ж іноді залазила, але тільки в ті, про які було ясно: аварія, розгерметизація, пожежа, зіткнення. Порожньо, холодно, сумно — проте передбачувано. Кілька навігаційних блоків, старі датчики, іноді контейнери із вцілілими компонентами. Нічого надзвичайного.

Кілька разів маршрут проходив поруч із тим самим першим вантажним кораблем. Я бачила його позначку на мапі. І щоразу вдавала, що її не існує.

Астерія теж кілька разів промайнула — блідою плямою, як поганий спогад. Я пролітала повз. Не сповільнюючись. Навіть не дивилася в ілюмінатор.

Розумна дівчинка, Морган. Навчилася.

Гроші капали повільно, але стабільно. Я закривала борги один за одним — спочатку найнеприємніші, потім найстаріші. Кожен оплачений рахунок відчувався майже фізичним полегшенням, ніби з плечей падало каміння. За кілька тижнів я спіймала себе на тому, що дихати стало легше.

Райан забирав все без зайвих запитань. Ми бачилися з ним регулярно. Він дивився на мене уважніше, ніж раніше, але я вдавала, що нічого не помічаю. Він вдавав, що не копає глибше. Нас обох це влаштовувало.

До кінця місяця я розплатилася з усіма боргами. Я сиділа ввечері на кухні, з келихом вина, дивилася на список платежів з позначкою «оплачено» і раптом зрозуміла, що усміхаюся. Не нервово, не вимучено, а по-справжньому.

Місяць пройшов вдало. Без пригод і кошмарів. Без крові та гарчання в пітьмі. Просто Морган Кроу. Нарешті без боргів.

Нове замовлення прийшло як завжди зранку. Я якраз пила каву і раділа тому, що вона більше не була «економ-варіантом із присмаком картону».

Оплата в замовленні була хорошою. Навіть дуже. А от дистанція — неприємна. Планета була в дальньому секторі, туди, куди я раніше навіть не дивилася. Назва була мені знайома — Елларіс. Я читала про неї в новинах Космічного Союзу: м’який клімат, стабільна атмосфера, багаті поклади рідкісних ресурсів, перші хвилі колоністів. Нова, майже незаймана. З тих світів, які за кілька десятків років стануть черговим «центром перспектив».

Офіційним маршрутом на Елларіс летіти майже три тижні. Раніше я б навіть не стала думати над таким замовленням. Тиждень, максимум півтора, і лише якщо платять добре. Далі починалася зона «навіщо мені це треба». Але тепер в мене був новий навігаційний модуль. І досвід, який я хотіла б вважати виключно теоретичним.

Я поїхала в порт. Залізла в свій корабель і запустила розрахунок маршруту. Почекала. І, звісно, ​​модуль запропонував альтернативу. Істотну.

Я не одразу натиснула «прийняти замовлення». Спочатку довго читала новини, звіти, відгуки пілотів. Перевіряла все, що можна було перевірити. Цього разу без романтики та азарту. Холодно. Виважено. Як людина, яка одного разу мало не залишилася в підземному бункері назавжди.

Зрештою я погодилася. Контракт був вигідний, вантаж офіційний. Це заспокоювало. Трохи. Перед вильотом я раптом упіймала себе на дивній думці — а раптом я затримаюся? Не на кілька годин. Не на день. А по-справжньому. І чомусь перша думка була не про корабель і не про гроші.

Я глянула на люміберру. Кущик прижився. Виглядав бадьоро. Навіть випустив кілька нових листків, ніби натякав, що здаватися не збирається.

— Гаразд, — пробурмотіла я, налаштовуючи автоматичний полив. — Ти тут без мене не засихай, друже.

Система тихо пискнула, підтверджуючи запуск. Все було готово. Я перевірила, чи все вимкнено, і востаннє окинула поглядом простір, який нарешті перестав бути тимчасовим притулком між рейсами.

На мене чекав дальній сектор. Нова планета. Довгий шлях. Я не відчувала страху, але й легкості — теж. Просто розуміла: на мене знову чекають пригоди.

Я ввела координати в модуль і широка усмішка вмить розповзлася на моєму обличчі. Десять днів замість трьох тижнів. Десять! Я спрямувала корабель до першого гіперкоридору, до другого все йшло чудово. Я вже прямувала до третього, коли мій бортовий комп’ютер спіймав сигнал лиха. Ну звісно! Куди ж без цього? Сигнал лиха йшов від чергової невідомої планети, він був нечітким, з перешкодами і, здавалось, повторювався з упертістю людини, яка давно вже не вірила, що її почують. Такі сигнали рідко обіцяли щось хороше. За ними йшли уламки, тиша чи чужі кістки під шаром землі. Але я не могла його проігнорувати.

Розвідувальна капсула пішла вниз і майже одразу передала дані. Атмосфера придатна для дихання, гравітація звичайна, температура комфортна. Занадто комфортна для планети, про яку немає жодного рядка в навігаційних звітах. Я вилаялася крізь зуби і подивилася на індикатори палива. Запас був. Час теж.

Здоровий глузд волав на весь голос. Він взагалі у мене крикливий тип. Але я дуже добре знала, як звучить самотність у порожнечі, коли ти розумієш, що ніхто не прилетить. Якщо там унизу справді була людина — такий же пілот, як я, з невдалим маршрутом та поганим днем, — я не могла просто розвернутися.

Посадка пройшла напрочуд гладко. Поверхня виявилася кам’янистою, з рідкісною рослинністю. Небо — блідо-блакитне, майже мирне, наче планета вдавала курортну. Корабель сів м’яко, і на мить навіть здалося, що все це — помилка, що тут не могло трапитись щось погане. Але сигнал йшов саме звідси.

Я перевірила зброю — скоріше задля самозаспокоєння — і вийшла назовні. Сигнал вів до невеликої западини між скелями. Там, наполовину закопаний у ґрунт, лежав рятувальний модуль. Обпалений, перекошений, але цілий. Я активувала зовнішній доступ та завмерла. На екрані мигнув статус: «життєзабезпечення активно».