Розділ 14.2

Наступні п’ять днів я офіційно «летіла з Тарвіса», а за фактом лікувалася, їла та зображала розумну людину, яка вміє вчасно зупинитися. Іноді навіть вдавалося.

Перший день я майже повністю проспала. Прокидалася, мазала щиколотку, плече, морщилася, лаялася, знову засинала. Голова гуділа, тіло нило так, ніби мене переїхав вантажний дроїд, а потім повернувся і переїхав ще раз, щоб переконатися — я вже все. Під вечір я вже могла нормально ходити по квартирі без кульгавості, якщо не робити різких рухів. Прогрес.

На другий день я нарешті поїла нормальну їжу. Не консерви, не сухі пайки, а гаряче — пасту з овочами та м’ясом, і навіть з соусом. Люміберра зайняла почесне місце біля вікна. Я кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся на неї надто довго. Наче вона могла раптом сказати: «Так, Морган, це була безглузда ідея, але ти все одно молодець». Але вона мовчала. Дуже тактовно.

На третій день я зустрілася з Райаном. Ми сиділи в тому ж барі, на околиці, де пахло підгорілими стравами, алкоголем та чужими таємницями. Я виклала на стіл контейнери, гаджети, акуратно запаковані шкури. Райан дивився на все це з таким виразом обличчя, ніби дитина, яку раптово пустили в магазин солодощів без обмежень.

— Ти знущаєшся, Морган, — видихнув він, перебираючи один із гаджетів. — Це… це ж робоче.

— Я не маю звички приносити мертвий мотлох, — знизала я плечима.

Шкури краллів його взагалі добили.

— Це що?.. — він провів пальцями по шорсткій поверхні шкури.

— Тварина, — відповіла я чесно. — Дуже зла.

Він засміявся, але сміх був нервовий. І охоче забрав шкури. Одну я не продала. Залишила собі. Не знаю навіщо. Може, на згадку. Може, щоб іноді дивитися на неї і згадувати, що я взагалі вижила.

Розплатившись, Райан почав ставити запитання. Обережно. Як людина, яка розуміє, що може почути щось, про що потім краще не знати.

— Морган, скажи мені, де ти все це знаходиш?

— Там, де інші не дивляться, — ухильно відповіла я.

— Ти літаєш нелегальними маршрутами?

— Я просто добре вмію знаходити, — повторила я і зробила ковток.

Він глянув на мене уважно, надто уважно. Але далі не поліз. Розумний. Мені такі подобаються. Але підозрілий — а це вже погано.

Четвертий та п’ятий дні пройшли тихо. Я продовжувала лікуватися, спала, заплатила за ремонт корабля — без фанатизму, тільки найнеобхідніше. Щиколотка майже не боліла, плече нило лише іноді, голова перестала нагадувати про себе. Я навіть спіймала себе на думці, що починаю нудьгувати. І тут же подумки дала собі ляпаса.

Ввечері п’ятого дня я сиділа з келихом вина, дивилася на вогні міста і на люміберру, яка, здається, прижилася. Я була задоволена. Гроші лежали на рахунку. Борги танули — повільно, але впевнено. А питання… Вони нікуди не поділися. Я просто акуратно відсунула їх убік.

Перед тим як брати нове замовлення, я раптом спіймала себе на думці, що мені трохи тривожно. Не звичне «а раптом двигун чихне», а інше. Щось більш глибше і тихіше. Таке, від якого хочеться побачити знайомі обличчя та переконатися, що вони все ще тут.

Я давно не була у батьків. Дуже давно. І думка «а якщо наступного разу я реально кудись влізу і не повернуся» раптово виявилася неприємно липкою.

Я поїхала до них ввечері. Шкуру кралла я, звісно, ​​не взяла. Я ще не така безрозсудна. Люміберру теж залишила вдома — мама влаштувала б суворий допит, з аналізами, гіпотезами та дзвінками колегам. А я хотіла звичайний вечір. Без «Морган, що це?» і «Ти взагалі розумієш, куди влізла?!».

Будинок батьків зустрів мене запахом їжі та теплим світлом. Як завжди. Тато сидів за робочим столом і щось лагодив — дріб’язок, який давно працював і так, але він любив все доводити до ідеалу. Мама клопоталася на кухні і, побачивши мене, спочатку усміхнулася, а потім одразу насупилась.

— Ти схудла, Морган.

— Ні, — заперечила я.

— Так.

— Мамо.

— І під очима темні кола.

Я зітхнула. Все. Почалося. Сперечатися не мало сенсу. Залишалось тільки примиритись з цією надмірною турботою.

Вечеря була проста і смачна: запечене м’ясо, овочі, домашній хліб — нормальна їжа, не з тюбика і не з банки. Я впіймала себе на тому, що їм повільно, смакуючи кожен шматок. Тато це помітив і посміхнувся.

— Знову космос тебе не годував?

— Космос годує. Просто специфічно.

Ми говорили про всілякі нісенітниці. Про погоду на Кайрі. Про сусідів. Про те, що у мами в лабораторії знову хтось переплутав зразки. Про те, що тато думає поміняти старий генератор в будинку, хоча він ще років п’ять спокійно протягне. А потім, звичайно, розмова звернула туди, куди вона завжди повертала.

— Морган, — обережно почала мама, — ти ж розумієш, що це все нестабільно.

— Я розумію, — спокійно сказала я.

— Ти розумна. У тебе голова працює. Ти могла б…

— Працювати в офісі?

— Знайти нормальну роботу, — м’яко поправив тато.

Я посміхнулася. Вони, дослідники, хотіли, щоб їх дочка займалася чимось звичайним, безпечним. З такими генами?

— А що для вас нормальна?

— Без постійного ризику померти десь посеред космосу, — зітхнула мама.

— Я не ризикую щодня, — буркнула я.

— Поки що.

Я дивилася на них і відчувала дивну суміш роздратування та подяки. Вони хвилювалися. По-справжньому. Навіть зараз, коли я давно доросла, зі своїми боргами, дурною роботою та безглуздими рішеннями.

— Я не хочу іншу професію, — сказала я спокійно. — Дійсно, не хочу. Я вмію цим займатись. Я на своєму місці.

Тато довго мовчав, потім кивнув.

— Я знаю, люба, — сказав він. — Просто хочу, щоб ти завжди поверталася.

Отут мене кольнуло. Не боляче, але відчутно.

Ми допили чай, побалакали ще трохи, без суперечок. Я пообіцяла телефонувати частіше. Вони вдали, що повірили. Я — що обов’язково це робитиму.

Залишаючи їх, я впіймала себе на думці, що цей вечір був потрібен мені більше, ніж я готова була визнати. Навіть якщо завтра я знову полізу туди, куди лізти точно не варто.