Розділ 13.1

Я не витримала. Сіла просто на підлогу і розплакалася — тихо, без ридань, як плачуть дорослі, коли вже пізно триматися. Я не знала, як вибратися звідси. Не бачила ні виходу, ні плану, ні навіть ілюзії надії. Тільки товща землі навколо мене, мертві люди за стіною та кралли десь там, нагорі.

Коли сльози закінчилися — а вони завжди закінчуються, на жаль — я витерла обличчя рукавом, зробила кілька ковтків води і мимоволі подумала про пляшку віскі, що лишилась у кораблі. Ось зараз вона була б як ніколи доречною. Світ став би трохи м’якшим, кути — не такими гострими. Але ж ні. В мене не було жодної пляшки алкоголю. Лише реальність, як вона є.

Заспокоївшись, я підключила свій планшет і скопіювала все: файли з комп’ютера, щоденники, логи, листи. Все, що ці люди залишили по собі. Якщо мені судилося вибратися — їхня історія не повинна померти тут.

Далі робити було просто нічого. Сидіти і думати — небезпечно, думки підуть у зовсім темні місця. Я блукала по залі, поки погляд не зачепився за електричну плиту. І тут до мене дійшло: м’ясо краллів у контейнері довго не протягне.

Я не придумала нічого іншого, як засмажити його.

Запах виявився несподівано приємним, апетитним. І смак — так, вони не брехали. Ніжний, майже як у курки, але з легким крабовим відтінком. Дивне відчуття — їсти те, що ще сьогодні намагалося зжерти тебе. Цикл життя, космічна версія.

Ситість трохи притупила важкі думки, але події цього дня все одно навалилися на мене всією масою. Я проковтнула таблетку знеболювального, вимкнула зайве світло і лягла на диван, не роздягаючись, згорнувшись клубком.

До спальні зі скелетами я не пішла. Спати поруч з мертвими людьми мені не хотілося. Краще вже тут.

Ранок не приніс полегшення. Тіло нило так, ніби мене всю ніч били об стіни, а відчуття часу не було геть-чисто — тут не було ні світанку, ні заходу сонця. Лише цифри на годиннику підтвердили: так, ранок. Формально. Дякую і на цьому.

Я поснідала без особливого апетиту, швидше за обов’язком перед організмом, ніж із бажання поїсти. Потім сіла на край дивана і почала думати, як мені звідси вибиратись. Повільно, обережно, щоб не зірватись у паніку.

Бігти — одразу ні. Нога боліла, плече нагадувало про себе при кожному русі, а кралли могли сидіти за кожним кущем і посміхатися своєю кабанячою мордою. Повторювати вчорашній атракціон «виживи, якщо пощастить» мені зовсім не хотілося.

І тут думка вдарила так різко, що я відчула її майже фізично: «А що, якщо просто перечекати?»

Якщо кралли впадають у сплячку, тоді ліс стає безпечнішим. Теоретично. Проблема була очевидною — можна чекати місяцями, а мої запаси явно не гумові. Але раптом пощастить? Космос іноді любить такі жарти.

Залишалося головне питання: коли саме в них починається сплячка?

Я увімкнула планшет і полізла у файли експедиції до яких вчора не дійшла. І так, звісно, я знайшла те, що мені було потрібно. Вчені були занудами — у хорошому розумінні. Звіти, спостереження, цикли активності, таблиці, графіки. І — бінго! — календар місцевих місяців із позначками.

Я перечитала записи ще раз, потім вдруге. Потім повільно видихнула і навіть тихо засміялася.

Згідно даних цих вчених сплячка починалася через три дні. Три. Чортових. Дні.

Я відкинулася на спинку дивана, подивилася в стелю і вперше за весь цей час відчула не страх, не відчай — а справжнє полегшення. Космос знову підморгнув мені, мовляв, живи поки що, Морган.

Якщо протримаюся три дні — в мене буде справжній шанс. А протриматись в бункері було легко.

Три дні я прожила як на таймері зворотного відліку. І дуже хвилювалася, щоб мої запаси не скінчилися. Консерви — строго по половині банки за раз. Вода — маленькими ковтками, тільки щоб не отримати зневоднення. Їсти хотілося постійно, пити — ще сильніше, але страх опинитися без їжі взагалі виявився сильнішим за голод. Краще їсти потрохи, але щодня, аніж наїстися за один раз, а потім голодувати.

Третього дня я не витримала. Здоровий глузд казав почекати до завтра, але я не могла. Сидіти і чекати — це тортури, особливо коли не знаєш, чи справді твої ікласті друзі вже пішли спатоньки, чи ще чекають на тебе.

Я розблокувала двері до тунелю. Клацання замку пролунало надто голосно, хоча головою я розуміла, що воно тихе. Взяла з собою пістолет, ніж, ліхтарик. Рюкзак залишила. То була розвідка, а не втеча.

Тунель тягнувся вперед, рівний, холодний, він пахнув каменем та пилом. Я йшла повільно, наступаючи акуратно, намагаючись не перечепитися. Через якийсь час промінь ліхтарика вихопив кам’яні сходи, що вели вгору. Вони були старими, нерівними, але міцними.

Я завмерла, прислухалася. І почула лише тишу. Я піднялася сходами, повільно, крок за кроком. Серце билося десь у горлі, пальці стискали пістолет так, що долоня спітніла. Нагорі був люк, частково завалений камінням. Я насилу підняла його, вилізла назовні і світло відразу ж вдарило мені в очі. Я мружилася, моргала, сльози самі потекли — після підземної напівтемряви сонце здавалося нестерпно яскравим. Коли зір трохи прояснився, я озирнулася.