Розділ 12.2

Я встала і кілька разів пройшла по залі, намагаючись не дивитися у бік екрану. Простір раптом став тісним, він на мене давив. У дальньому кінці я помітила троє масивних, металевих дверей. Я спробувала по черзі кожні. Безрезультатно. Замки не піддавалися ні ножу, ні грубій силі. Двері навіть не рипнули, ніби насміхалися наді мною. Чудово. Бункер-притулок із секретами. Що могло піти не так?

Довелося повернутись до комп’ютера. Я знову втупилася в робочий стіл і тільки тепер помітила ще одну іконку.

«Ключ 3.0»

Назва звучала надто прямо, щоб бути пасткою. Я запустила програму — інтерфейс з’явився миттєво, простий і на диво зрозумілий. Схема бункера, три секції та підпис: «Блокування активне».

Я зняла захист. І відразу почула, як позаду мене глухо клацнули механізми. Піднялася і по черзі оглянула, кожні двері, сподіваючись знайти там щось корисне.

Перші двері відчинилися з видом на довгий тунель, що губився в темряві. Метал, кабелі, сліди старого ремонту. Повітря там було холодніше, ніби сам бункер не хотів пускати мене далі.

Другі двері вели в туалет з душем. Вузьке приміщення, іржа, дзеркало, що тріснуло.

Треті двері я відчинила останніми. І відразу про це пожалкувала. То була спальня, в якій стояли ряди двоярусних ліжок. Вони були акуратно заправлені, а на них лежали три людські скелети.

Я скрикнула, різко затискаючи долонею рота, і відхитнулася назад, врізавшись спиною в стіну. Серце билося так, ніби збиралося пробити грудну клітку і втекти з неї.

Вони не були схожими на вбитих. Я не бачила слідів боротьби. Вони просто рівненько лягли і… залишилися тут.

Бункер більше не здавався притулком. Він став могилою.

Коли перший напад жаху відпустив, я все ж таки змусила себе підійти ближче. Ноги були ватяними, дихання збивалося, але я йшла — повільно, вперто. На тумбочці поряд з одним з ліжок лежав старий планшет. Екран був тріснутий, корпус потертий, але пристрій виглядав живим. Його не викинули. Його просто поклали.

Я схопила планшет і майже бігцем повернулася до головної зали. Думка прийшла різко і була надто логічною, щоб її ігнорувати. Я знову відкрила «Ключ 3.0» і заблокувала двері в тунель. Не просто так вони були зачинені раніше. Майже напевно це був шлях нагору. І якщо їх залишити, то кралли колись прийдуть сюди за мною. Пообідати свіжим м’ясцем.

Я зробила ковток води з пляшки — руки все ще тремтіли — поставила планшет на зарядку від генератора і тільки потім зрозуміла, наскільки я голодна. Дістала банку консервів, з’їла майже не відчуваючи смаку, на автопілоті.

Коли планшет зарядився і увімкнувся, я відкрила файл, що першим впав в око.

Щоденник.

Власник — Еліас Роуен, дослідник, біолог.

Я почала читати, вибираючи основні, найбільш цікаві записи.

Запис 1.

«Астерія вражає. Атмосфера стабільна, флора неймовірно різноманітна. Таке відчуття, начебто планета жива і за нами спостерігає. Якби не протоколи безпеки, які ми маємо виконувати, я сказав би, що це найкраще місце, де я коли-небудь був».

Запис 7.

«Сьогодні вперше скуштували м’ясо місцевих хижаків. Ми назвали їх краллами. Готував Хан — у нього талант, чорт забирай. На смак м’ясо доволі дивне. Ніби курка, що вирішила стати крабом. Дуже ситно. Небезпечно добувати, але, визнаю, смак того вартував».

Запис 19.

«Перший напад. Вони швидкі. Розумні. Кулі їх майже не беруть. Вбити вдалося лише після пострілу в лоб, у вузьку точку між кістками. Наче еволюція спеціально залишила їм одну-єдину слабкість».

Запис 31.

«Ми більше не виходимо назовні. Кралли більше не бояться нас, але шум двигунів все ще тримає їх на відстані. Бункер рятує. Поки що».

Далі записи ставали коротшими. Рваними. В них відчувався страх.

Запис 42.

«Троє наших пішли у розвідку. Сказали, що спробують дістатися корабля. Я не знаю, чи вийшло. Я не знаю, чи живі вони. Вони так і не повернулися».

Я відкрила останній запис, вже й без того розуміючи, чим усе скінчиться.

Запис 74.

«Води більше немає. Ми прийняли рішення. Без паніки. Без істерик. Просто втомились. Так буде краще, аніж вмирати від голоду. Якщо хтось колись знайде це місце, будь ласка… передайте файли в папці “Останні листи” нашим рідним. І поховайте нас. Ми не хочемо залишитися тут назавжди.

На цьому щоденник скінчився. Я опустила планшет на коліна і дивилася в порожнечу. В мене не було жодної таємної кнопки чи бодай підказки. Жодного дива, яке б мене врятувало. Поруч був лише опис чужого життя, акуратно розкладений по рядках аж до останнього дня, і я — ще жива, але застрягла на планеті, яка вже проковтнула цих людей і навіть не вдавилася.

Відчай накрив хвилею, важкою та липкою. Я виявилася не рятівницею. Я була просто наступною жертвою.