Розділ 11.1

Свідомість поверталася повільно, як поганий зв’язок у далекому секторі — ривками та з перешкодами. Спочатку був суцільний біль. Потім темрява перед очима. Потім знову біль, вже в конкретних місцях. Я застогнала і розплющила очі.

Навколо було майже зовсім темно. Єдине джерело світла — вузький світлий квадратик десь високо нагорі. Так високо, що відразу стало зрозуміло: назад так просто не вибратися. Гарчання я більше не чула, і це було підозріло приємно. Проте тіло вирішило відігратися за мою жагу до пригод.

Щиколотка нила так, ніби по ній проїхала вантажівка. Плече тягло, а голова гуділа, наче я всю ніч заливалася міцними напоями.

— Спокійно, Морган… — пробурмотіла я сама собі і, кривлячись, обережно сіла.

Дістала ліхтарик. Промінь світла вирізав із темряви кам’яні стіни — грубо оброблені, але не природні. То була не просто яма. Це було щось зроблене руками. Або лапами. Або чим ще прийнято будувати на цій клятій планеті.

Я посвітила на ногу. Щиколотка вже почала опухати, але виглядала більш-менш нормально. Нічого не стирчало не під тим кутом, колір був звичайний, а не «прощавай, кар’єра пілота».

— Пощастило, — хмикнула я. — Схоже, просто потягнула зв’язки.

Я дістала з рюкзака мазь та еластичний бинт. Намазала щиколотку і, стиснувши зуби, щільно замотала. Спробувала встати. Боляче, так. Але можна йти. Повільно. Дуже повільно. Ніби старезна бабця.

Розібравшись з ногою, я обмацала голову. Долоня стала неприємно липкою.

— Чудово… — пробурчала я, роздивляючись кров у світлі ліхтарика.

Спрей-антисептик защипав так, ніби вирішив покарати мене за всі життєві рішення одразу. Я зашипіла, але обробила рану, сподіваючись, що там просто невеличкий поріз, а не сюрприз із наслідками. Зашити собі рану на потилиці я б точно не змогла. На нозі — без питань, був вже такий досвід. А от ззаду, під волоссям, навіть із дзеркалом — задача з зірочкою.

Коли з екстреними проблемами було покінчено, я нарешті озирнулася як слід. Я знаходилася внизу вузької вертикальної шахти. Зверху — той світлий квадратик, надто далеко, щоб дострибнути, і надто гладкі стіни, щоб видертися. Навіть із мотузкою — без шансів.

Зате попереду було дещо, що давало надію. Переді мною йшов углиб тунель. У людський зріст, рівний, з тими самими грубо обробленими стінами. Не природна печера — це точно. Хтось тут ходив. Довго. Системно. З якоюсь метою.

Я видихнула. Вибір був, м’яко кажучи, невеликий. Нагору — не вийде. Залишатися на місці — безглуздо.

Я дістала пістолет, перевірила заряд, поправила рюкзак і, кульгаючи, зробила крок у бік тунелю.

— Ну що ж, — тихо сказала я в темряву. — Якщо вже шукати пригоди, то за повною програмою.

І пішла вперед.

Я йшла повільно, обережно переставляючи ногу і намагаючись не наступати на неї всією вагою. Тунель тягнувся вперед, іноді плавно згинаючись, іноді повертаючи під дивними кутами, але завжди залишався одним. Ні відгалужень, ні бічних ходів, ні натяку на вибір. Наче хтось дуже не хотів, щоб тут взагалі виникало питання «куди йти». Ліхтарик вихоплював одне й те саме знову і знову: стіни, підлога, стеля. Камінь був темний, місцями відполірований часом або використанням. Іноді я помічала у стінах неглибокі виїмки, наче колись тут кріпили світильники чи обладнання. Зараз вони були порожні.

Нога нила все сильніше. Плече відгукувалося тупим болем при кожному кроці. Тіло все наполегливіше натякало, що воно взагалі не підписувалося на піші прогулянки підземеллями невідомої планети.

— Ще трохи… — вмовляла я себе, хоч чудово знала, що це класична брехня.

Я вже майже вирішила зупинитися, сісти прямо на холодний камінь і дати собі кілька хвилин відпочинку, коли промінь ліхтарика раптом уперся не в стіну.

Простір попереду розширювався.

Я моргнула, не відразу повіривши очам, і направила світло далі. Тунель закінчувався — і відкривалася широка зала. Стеля йшла високо вгору, стіни губилися в напівтемряві, а простір був настільки великим, що мій ліхтарик здавався в ньому іграшковим.

Втома відступила так само раптово, як і прийшла. Серце забилося швидше. У грудях з’явилося це знайоме відчуття — суміш азарту, тривоги і того самого «я зараз побачу щось важливе». Я прискорилася, наскільки дозволяла нога, і майже вибігла до зали, не відводячи променя світла з величезного простору попереду, навіть не уявляючи, що саме на мене там чекає.

Коли я нарешті вийшла в залу, то одразу зрозуміла, що це не просто печера.