Розділ 10.2

З-за стовбурів з’явилася ще одна тінь.

— Та ви знущаєтесь… — прошепотіла я.

Вихід було перекрито. Позаду — звірі. Вглиб лісу — невідомість, нарости, що світяться і, судячи з усього, територія цих тварюк. Бігти — безглуздо. Вони були швидшими. Набагато.

Я повільно відступила до найближчого дерева, намагаючись тримати всіх у полі зору. Пальці тремтіли, але я тримала пістолет міцно. Якщо вже помирати, то не одною.

І саме тоді один із звірів раптом завмер, різко підняв голову і видав короткий, уривчастий звук — не гарчання. Сигнал. Всі троє одночасно повернули морди в інший бік. З глибини лісу долинув новий звук. Глухий. Тяжкий.

І тоді мені стало по-справжньому страшно. Поки звірі відволіклися на той новий звук, я вирішила не геройствувати. Я вирішила втекти.

До корабля шляху не було — це я зрозуміла одразу. Зате попереду, крізь ліс, тягнувся дивний механічний гул: низький, нерівний, ніби працювало щось старе й уперте, що відмовилося вмирати. У голові майнула єдина думка: «якщо там техніка — значить, колись там були люди». А де були люди, там хоч би теоретично можуть бути й зараз. Або їхні сліди. Або будь що, що не намагається мене зжерти.

Я зірвалася з місця.

Бігла, майже не розбираючи дороги. Гілки били мене по обличчю, колючки чіплялися за комбінезон, кілька разів я мало не звалилася носом у землю, але страх відмінно заміняв ранкову каву. За спиною лунало гарчання та важкі стрибки — звірі зрозуміли, що здобич вирішила втекти, і явно були проти такого сценарію.

— Добре, Морган, — видихнула я на бігу. — Просто ідеальний день.

Гул ставав голоснішим. Ліс почав рідшати, світло — змінюватися. І після чергового різкого повороту стежки я буквально вилетіла на галявину.

Я різко загальмувала. Посеред неї стояла будівля. Точніше те, що від неї залишилося. Уламки стін. Напівобрушені колони з вищербленими краями. Шматки старої техніки, що частково вросли в землю, вкриті мохом і тими ж сяючими наростами. Метал був темний, незнайомий, із випаленими символами, які я не впізнала навіть віддалено. Десь усередині всього цього мотлоху і лунав той самий механічний гул — ніби древній двигун усе ще намагався щось робити, хоча ніхто давно не натискав кнопки. Це було не схоже ні на одну знайому колонію, ні на базу, ні на аварійну посадку. Це виглядало старим. Страшенно старим.

За спиною знову пролунав рик — уже близько. Я не стала довго милуватися краєвидом. Стиснувши зуби, я рвонула до руїн, сподіваючись, що стіни, техніка чи хоча б вузькі проходи дадуть мені шанс на спасіння. Бо якщо ці звірі доженуть мене на відкритому місці — історія закінчиться тут, без гарного фіналу і точно без повернення на корабель.

І поки я мчала між уламками, мені на думку раптом спала зовсім недоречна думка: «Здається, навігаційний модуль знову вирішив показати мені цікаві маршрути».

Я добігла майже до самого центру руїн — і саме в цей момент всесвіт вирішив, що з мене мало. Під ногами зненацька зникла тверда поверхня.

— Трясця! — встигла закричати я, перш ніж земля просто провалилася.

Це виявилася шахта — звичайна викопана яма, глибока, вузька, акуратно замаскована сміттям та рослинністю. Хтось знав колись, що робив. Я — ні. Я падала і лаялася одночасно. Гучно. Дуже. Зі смаком. Про навігаційний модуль, про невідомі планети, про звірів, про себе і особливо про свій потяг до пригод.

Потім був удар. Різкий, жорсткий, такий, що вибиває повітря з легенів. В очах спалахнуло щось біле, потім чорне. Біль накрив хвилею — у боці, плечі і в голові. Я спробувала вдихнути, але тіло вирішило, що на сьогодні з нього досить. Остання думка була напрочуд спокійною: «Ну ось. Догралася, Морган».

А потім світ акуратно і без зайвого шуму вимкнувся.