Розділ 9.2

Я вже збиралася йти далі, коли помітила колючий кущ — низький, присадкуватий, що ніби притиснувся до землі. Між гострими, майже скляними шипами росли дрібні яскраво-фіолетові квіточки, а під ними ховалися ягоди. Вони одразу кинулись у вічі: райдужні, вони переливалися на сонці, наче хтось спеціально пройшовся по ним всім кольоровим спектром. Занадто красиві, щоб бути безпечними. І саме тому — страшенно привабливі.

Я присіла, намагаючись не зачепити колючки, і дістала батьків сканер. Старий, потертий, але він жодного разу не підводив мене. Навела його на кущ. Прилад задумався трохи довше, ніж звичайно, потім пискнув і видав результат.

Збігів за базою — нуль.

Токсинів — не виявлено.

Їстівне.

Поживна цінність — середня.

Смаковий профіль — лохина, полуниця, ківі.

— Ну звісно, — я посміхнулася. — Як у меню космічного бару.

Голос розуму одразу підвів голову: невідома планета, невідома флора, ти взагалі при своєму розумі?

Але інший голос — набагато знайоміший — ліниво відмахнувся. Ягоди виглядали свіжими, сканер мовчав про будь-яку загрозу, а цікавість уже перемогла.

Я обережно зірвала одну ягоду, покрутила між пальцями, вдихнула — запах був слабкий, солодкуватий. І таки спробувала. Смак вибухнув несподівано яскраво. Спочатку ніжна кислинка, як у лохини, потім м’яка насолода полуниці, а в кінці — свіжий і трохи кислуватий присмак ківі. Я завмерла, повільно жуючи, і тихо хмикнула.

— Гаразд… це справді смачно.

Я з’їла ще одну ягідку. Потім третю. І лише після цього зупинилася, відчуваючи, як всередині піднімається дивне, майже дитяче задоволення. Знайшла контейнер, акуратно зібрала в нього трохи ягід і закрила кришку.

Тривога, втім, нікуди не поділася. Навпаки, стала щільнішою, важчою. Ліс поряд зі мною, як і раніше, був надто тихим, а відчуття, що за мною спостерігають, не відпускало. Голос розуму наполегливо тягнув мене назад до корабля, майже благав розвернутися. Та тільки я його не слухала, закинула рюкзак на плече і все ж таки пішла далі. Азарт тримав мене за горло міцніше за страх.

Зовсім скоро і підійшла до лісу. Він був не стіною із зелені, а чимось чужим і акуратним водночас. Дерева тут були високі, з ідеально гладкими стовбурами кольору мокрого каменю. Крони починалися далеко вгорі і перепліталися так щільно, що здалеку здавались єдиним навісом, ніби хтось накрив планету величезним куполом. Листя — вузьке, витягнуте, з легким металевим блиском, і воно майже не рухалося, хоча легенький вітер я відчувала.

— Я тільки подивлюсь краєм ока, — пробурмотіла я собі під ніс. — Туди і назад. Швидко.

Обіцянка прозвучала переконливо. Майже. Я попрямувала до лісу, крок за кроком, відчуваючи, як повітря змінюється — стає прохолодніше, густіше, ніби насичене чимось невидимим. Біля самого кордону дерев виявилася стежка. Вузька, рівна, наче її хтось спеціально протоптав. Ґрунт під ногами був щільним, трохи пружинив, і йти по ньому виявилося несподівано зручно.

Я увійшла під крони — і одразу стало тихіше. Не мертва тиша, ні… просто звуки наче пішли вглиб, приглушились. Сканер мовчав, показники були в нормі, зброя спокійно висіла на поясі, і жоден інстинкт не кричав «біжи!». Навпаки. Стежка манила вперед — м’яко, ненав’язливо. За поворотом наче щось було. Цікаве. Важливе. Я впіймала себе на тому, що йду трохи швидше, ніж збиралася.

— Ще трохи, — сказала я вголос, сама собі, і посміхнулася. — Просто зазирну.

Я не бачила небезпеки. І це, як завжди, було найтривожнішим знаком. Я зайшла вже надто далеко — це дійшло до мене раптово, неприємним клацанням десь у голові. Ліс змінився. Густа крона майже повністю затуляла сонце, але темно не було. Зовсім навпаки. Стовбури дерев світилися. На гладкій корі проступали дивні нарости — начебто кристали, що вросли в деревину. Вони випускали холодне, м’яке блакитне сяйво, рівне і спокійне, як дихання сплячої істоти. Ліс виглядав гарно. І саме це мало насторожити.

Я, звичайно, не насторожилася. Підійшовши ближче, я простягла руку, роздивляючись один із наростів. Він був напівпрозорим, з тонкими прожилками всередині, що повільно переливалися світлом. Я забула про безпеку, про сканер, про всі свої розумні обіцянки і торкнулася сяючого наросту.

Мене ніби вдарили морозом, таким, що зводить кістки. Я скрикнула і різко відсмикнула руку, пальці оніміли миттєво, наче я їх відлежала.

— Трясця… — видихнула я, задкуючи назад.

Серце забилося швидше. Я потяглася до лямки рюкзака, збираючись скинути його і дістати аптечку, коли почула звук. То був шурхіт. Десь збоку. Занадто близько. А потім я почула низьке, глухе гарчання. Не голосне, але впевнене. Таке видають ті, кому не треба кричати, щоб їх почули.

Я завмерла. Повільно озирнулася. Між стовбурів, що світилися, нічого не було видно — ані руху, ані силуету. Тільки холодне блакитне сяйво, рівна стежка під ногами і відчуття, що на мене дивляться.

Я проковтнула. Ось тепер голос розуму не просто говорив — він лаявся добірними виразами.