Розділ 9

Цікавість, звісно, перемогла. Вона завжди перемагала, якщо чесно. Я посиділа ще хвилину, дивлячись на цифри, потім посміхнулася і похитала головою.

— Це гени, — сказала я вголос. — Все через них.

Батько раніше був дослідником. Мандрував новими світами, копався в даних, першим висаджувався там, куди інші навіть не дивилися. Потім була травма, тривала реабілітація та тиха, безпечна робота на Кайрі. Але, мабуть, частину цієї непосидючості він таки передав мені у спадок. Дякую, тату. Мені дуже знадобилося.

Я проклала курс на планету. Приземлення пройшло спокійно. За ілюмінатором розстилалася поверхня дивного, тихого світу: сіро-зелений ґрунт, рідкісні низькі рослини, небо приглушеного сіруватого кольору, без різких відтінків. Жодної бурі, жодної драми. Занадто спокійна планетка.

Я заглушила двигуни і кілька секунд просто сиділа, прислухаючись до тиші. Потім зітхнула та встала. Рюкзак я зібрала майже на автоматі. Поклала тільки найнеобхідніше — воду, кілька банок консервів, ніж, мотузку, аптечку. І звісно зброю — без неї я давно нікуди не виходила, навіть на безпечні планети. Перевірила замки, герметичність, ще раз звірилася із датчиками атмосфери. Все добре. Навіть підозріло добре.

Я підійшла до шлюзу. Всередині клацнуло, зашипіло, тиск вирівнявся. Двері повільно відчинилися. Я зробила крок назовні.

Повітря було прохолодним і свіжим. Гравітація справді відчувалася інакше — тіло полегшало, кроки пружинили, ніби світ піді мною був трохи м’якшим за звичайний. Я озирнулася і відчула, як усередині піднімається те саме відчуття — передчуття пригод. Небезпечне, воно ніби лоскотало мене зсередини.

— Ну що ж, — тихо промовила я, поправляючи рюкзак. — Побачимо, що це за планета.

І пішла вперед, назустріч планеті, якою не мало існувати. Я йшла повільно, розглядаючи все довкола, щоб не влізти відразу у якусь неприємність. Ґрунт під ногами був еластичним, злегка пружинив, нагадуючи мох, але виглядав як щільний пісок з темними кристалічними вкрапленнями. Через знижену гравітацію тіло здавалося легшим — рухи виходили незвично плавними. Варто було трохи сильніше відштовхнутися, і я підстрибувала вище звичайного. Трохи безглуздо, по-дитячому, але мені це навіть сподобалося.

Повітря виявилося напрочуд свіжим, з тонким солодкувато-трав’яним запахом, як після дощу в лісі. Ні вітру, ні шуму. Надто тихо. Ця тиша насторожувала куди сильніше за будь-який тривожний сигнал. Я дістала сканер і навела його на стовбур одного високого дерева. Стовбур був гладким, теплим на дотик, неначе злегка нагрітий зсередини. Прилад пискнув та видав дані: щільна структура, високий рівень цукру у соку, токсинів не виявлено.

— Цікаво… — пробурмотіла я, але різати кору не стала. Чомусь здалося неправильним поранити першу цікаву рослину, яка зустрілася мені тут.

Що далі я відходила від корабля, то сильніше відчувала дивну впорядкованість. Рослини не росли хаотично. Кущі розташовувалися на однаковій відстані один від одного, дерева — наче за невидимою схемою. Дуже акуратно для дикої природи. Цікавість уже не просто ворушилася — вона билася об череп зсередини.

Я зупинилась і озирнулась. Корабель було видно — сріблясто-чорну пляму на тлі місцевого пейзажу. Добре. Я не зайшла надто далеко. Поки що. І тут я помітила рух. Не різкий, не загрозливий — щось ковзнуло між деревами, на межі зору. Я завмерла, повільно опускаючи руку до зброї, але не вихоплюючи її. Серце прискорилося, кров загула у вухах. Ось воно — те саме відчуття, заради якого люди колись взагалі полізли в космос.

— Спокійно, Морган… — тихо сказала сама собі.

Рух не повторився. Ліс знову завмер, ніби нічого й не відбувалося. Або ніби він просто вирішив вдати, що нічого не було.

Я видихнула і пішла далі, але тепер кожен крок був свідомим. Планета прийняла мене дуже легко. А безкоштовні подарунки у Всесвіті, як я чудово знала, майже ніколи не бувають просто так.

Я вже збиралася йти далі, коли помітила колючий кущ — низький, присадкуватий, що ніби притиснувся до землі. Між гострими, майже скляними шипами росли дрібні яскраво-фіолетові квіточки, а під ними ховалися ягоди. Вони одразу кинулись у вічі: райдужні, вони переливалися на сонці, наче хтось спеціально пройшовся по ним всім кольоровим спектром. Занадто красиві, щоб бути безпечними. І саме тому — страшенно привабливі.

Я присіла, намагаючись не зачепити колючки, і дістала батьків сканер. Старий, потертий, але він жодного разу не підводив мене. Навела його на кущ. Прилад задумався трохи довше, ніж звичайно, потім пискнув і видав результат.

Збігів за базою — нуль.

Токсинів — не виявлено.

Їстівне.

Поживна цінність — середня.

Смаковий профіль — лохина, полуниця, ківі.

— Ну звісно, — я посміхнулася. — Як у меню космічного бару.

Голос розуму одразу підвів голову: невідома планета, невідома флора, ти взагалі при своєму розумі?

Але інший голос — набагато знайоміший — ліниво відмахнувся. Ягоди виглядали свіжими, сканер мовчав про будь-яку загрозу, а цікавість уже перемогла.

Я обережно зірвала одну ягоду, покрутила між пальцями, вдихнула — запах був слабкий, солодкуватий. І таки спробувала. Смак вибухнув несподівано яскраво. Спочатку ніжна кислинка, як у лохини, потім м’яка насолода полуниці, а в кінці — свіжий і трохи кислуватий присмак ківі. Я завмерла, повільно жуючи, і тихо хмикнула.

— Гаразд… це справді смачно.

Я з’їла ще одну ягідку. Потім третю. І лише після цього зупинилася, відчуваючи, як всередині піднімається дивне, майже дитяче задоволення. Знайшла контейнер, акуратно зібрала в нього трохи ягід і закрила кришку.

Тривога, втім, нікуди не поділася. Навпаки, стала щільнішою, важчою. Ліс поряд зі мною, як і раніше, був надто тихим, а відчуття, що за мною спостерігають, не відпускало. Голос розуму наполегливо тягнув мене назад до корабля, майже благав розвернутися. Та тільки я його не слухала, закинула рюкзак на плече і все ж таки пішла далі. Азарт тримав мене за горло міцніше за страх.