Розділ 8.2

Я видихнула і кивнула собі.

— Гаразд, — сказала я вголос. — Тільки без дурниць.

Я задала курс. Перший гіперкоридор був за п’ять годин польоту. Корабель слухняно розвернувся, двигуни загули рівно і впевнено. За ілюмінатором Кайра повільно йшла убік, поступаючись місцем зоряній порожнечі.

П’ять годин. Нічого не мало статися. Я знала — саме так і починаються всі проблеми. Поки корабель йшов до першого гіперкоридору, в мене було достатньо часу, щоб зайнятися найшкідливішим заняттям на світі — думати. Я дивилася на маршрут і знову прокручувала цифри. Тиждень офіційним шляхом. З перевірками, очікуваннями та обов’язковими стоянками. А тепер… Сорок годин. Трохи більше, ніж півтори доби. Я посміхнулася, похитавши головою.

— Це вже не економія, — пробурмотіла я. — Це нахабство.

Десь у глибині сидів легкий неспокій. Не паніка — так, свербіж під шкірою. Нова частина космосу завжди була лотереєю. Навіть якщо модуль запевняв, що маршрут стабільний.

Гіперкоридор зустрів мене рівним сяйвом та звичними показниками. Перехід пройшов чисто. Без ривків, без стрибків тиску, без тривожних сигналів. Я навіть розслабилася на кілька секунд. А потім мене викинуло назад у реальний простір.

Перше, що я побачила — планету. Невелику. Сіро-синю, з тонкою атмосферою та ледь помітними хмарами. Вона висіла зовсім недалеко, надто близько для випадкового об’єкта. Я насупилась і відразу полізла в каталог. Запит. Ще один. Ручний пошук сектора. І нічого не знайшла. Я повільно видихнула. Близький космос був досліджений вздовж і впоперек. Навіть найменші камені в космосі мали індекс, номер і кілька рядків опису. А тут порожнеча. Я подивилась на координати. Перевірила ще раз.

— Або ти закинув мене дуже далеко, — сказала я навігаційному модулю, — або з цією планетою щось не так.

Обидва варіанти мені не подобалися. Я прибрала руки з панелі і кілька секунд просто дивилася на невідомий світ, що обертався у темряві. Десь всередині знову ворухнулося те саме почуття — суміш цікавості та тривоги. Я вже знала, що спокійним цей рейс не буде. Цікавість свербіла зсередини, як погано загоєна подряпина.

Я знала правила. Не лізь туди, чого немає в каталозі. Не сідай на планети без попередньої розвідки. Не довіряй красивим цифрам. І все одно дивилася на неї, на цю сіро-синю планету, наче вона могла мені щось сказати.

Я зітхнула і полізла у відсік під кріслом. Там, серед кабелів та старих інструментів, лежала розвідувальна капсула — стандартна штука для вантажних кораблів. Маленька, автономна, з набором датчиків та з двигуном для повернення. Не для посадки, але щоб зрозуміти, чи варто сідати.

— Гаразд, — сказала я сама собі. — Тільки подивлюся.

Я підвела корабель ближче, тримаючи безпечну дистанцію, і запустила капсулу. Вона м’яко відстикувалася і пішла донизу, до планети, залишаючи за собою тонкий слід на екрані.

Я дрейфувала на орбіті, схрестивши руки і чекала. Хвилини тяглися повільно. Я встигла десять разів пошкодувати про свою витівку і ще стільки ж навпаки.

Нарешті, дані почали надходити.

Температура поверхні: 17–18°C.

Гравітація: 0,92 стандартної — трохи легше, ніж вдома.

Атмосфера: придатна для дихання людиною.

Токсинів, біологічних загроз, радіаційних сплесків не виявлено.

Забруднень — мінімум.

Я дивилася на цифри, не вірячи очам.

— Серйозно? — пробурмотіла я.

Це було… надто добре. Майже ідеально. Такі параметри зазвичай красуються на рекламних буклетах нових колоній, а не в безіменних планет, яких не існує. Я відкинулась у кріслі, дивлячись на планету через ілюмінатор. Голос розуму був дуже зрозумілий: «Зупинися. Розвертайся. У тебе вантаж, контракт та маршрут».

А інший голос — той самий, що нещодавно привів мене на покинутий корабель — шепотів: «Ти вже тут. Треба спробувати».

Я мовчала, дивлячись на екран. І знала: вибір, який я зараз зроблю, матиме серйозні наслідки.