Розділ 7.3

Я підійшла до барної стійки і сперлася ліктем, ніби зайшла сюди просто вбити час.

— Мені сказали назвати ім’я, — сказала я бармену, перекрикуючи музику. — Райан.

Він навіть не підняв брови. Тільки кивнув і ледь помітно повернув голову у бік дальнього кута зали. Там, у напівтемряві, за маленьким столиком сидів чоловік. Один. Перед ним стояв кухоль пива, майже порожній. Він не виглядав ні небезпечним, ні особливо примітним — і саме це найбільше насторожувало. Я замовила собі коктейль — щось міцне, але не надто — і підійшла до нього.

— Ти Райан? — спитала я, ставлячи келих на стіл.

— Залежить від того, хто питає, — спокійно відповів він.

Я поставила контейнер поряд із собою. Він кивнув. Цього було достатньо.

Наша розмова вийшла короткою. Без зайвих слів та спроб промацати ґрунт. Він перевірив товар — швидко, впевнено, без жадібності. Потім переказав гроші. Сума була рівно тою, про яку ми домовлялися. Ні більше, ні менше. Я була задоволена. Райан зробив ковток пива і подивився на мене поверх кухля.

— У тебе випадково немає інших цікавих речей?

Я напружилася миттєво. Такі питання ні до чого хорошого не приводили.

— Ти перекупник? — запитала я прямо.

Він не став хитрити, просто кивнув.

— Щось на кшталт того.

Я помовчала. У голові майнули десятки варіантів — від «встати і піти» до «збрехати». Зрештою я обрала правду. Коли борги тиснуть зі всіх боків, то варіант отримати легкі гроші — надто спокусливий.

— Є кристалічні накопичувачі, — сказала я тихо. — Старі. Не побутові.

Він замислився. Не перегравав, не зображував захоплення. Просто прикинув.

— Такі речі люблять тишу, — нарешті сказав він. — Я пошукаю покупця.

Ми випили ще по одному келиху, поговорили на нейтральні теми, не торкаючись нічого особистого. Він не ліз до мене в голову, а я в його минуле. В якийсь момент ми домовилися про подальшу співпрацю. Обережно, без жодних обіцянок, просто як варіант на майбутнє. Потім Райан підвівся, забрав контейнер і кивнув мені.

— Побачимося, Морган.

Ми розійшлися кожен своєю дорогою. Він — із товаром. Я — з грошима. Коли я вийшла з бару і вдихнула холодне вечірнє повітря Хайверна, мені раптом стало зрозуміло: я щойно зробила крок, після якого назад дороги вже не буде. І чомусь ця думка лякала менше, ніж мала.

Я йшла вечірнім Хайверном пішки, не викликаючи транспорт. Місто гуло глухо і байдуже, підсвічене брудно-жовтими ліхтарями. Люди проходили повз, кожен зі своїми проблемами, і нікому не було справи до пілота вантажного корабля із сумнівним минулим та ще більш сумнівним майбутнім.

Я прокручувала в голові те, що сталося. Я хотіла заробити. Хотіла вибратися із боргів. Хотіла нарешті перестати рахувати гроші перед кожним рейсом. І все це штовхало мене туди, куди я раніше намагалася не дивитись. Лазити старими кораблями — це ризик, так. Але там все залежало від мене та мого везіння. А ось продаж нелегального — це вже інша ліга. Якщо спіймають — розмова буде короткою та неприємною. І жодне «я не знала» не врятує. Я видихнула і подумки відмахнулася від цієї думки.

— Я тільки трошки цим позаймаюся, — пробурмотіла я собі під ніс. — Закрию борги, полагоджу корабель і повернусь назад, до нудних, правильних маршрутів. Звучало майже переконливо. Дорогою я зайшла до крамниці. Взяла дві пляшки хорошого вина, віскі без різкого запаху і лікер — солодкий, тягучий, для вечорів, коли хочеться забутися. До цього додалися звичайні продукти: свіже м’ясо, овочі, хліб, сир. Я впіймала себе на думці, що давно так не закуповувалась. Зазвичай все обмежувалося чимось швидким та дешевим.

Вдома я готувала із несподіваним задоволенням. Обсмажила м’ясо із травами, зробила овочі на грилі, нарізала сир, дістала хліб. Кухня наповнилася запахами, від яких відразу стало затишніше, ніби життя на кілька годин вирішило прикинутися нормальним.

Я налила собі трохи лікеру, сіла за стіл і змусили себе не думати. Не думати про старий корабель. Про навігаційний модуль. Про людей, які зникли. Про те, куди мене може привести моє бажання заробити. Сьогодні в мене був звичайний вечір зі смачною вечерею. Сьогодні вперше за довгий час я поїла по-людськи і за це я мала бути вдячна нелегальному навігаціонному модулю. Я зробила ковток лікеру і дозволила цьому відчуттю затриматись, насолоджуючись хорошим життям, поки була можливість.