Розділ 7

Я не стала зволікати. Як тільки портова метушня завершилася, я забрала контейнери з тим самим вантажем і потягла їх додому. Без свідків і без зайвих поглядів. Все як я вмію — тихо та акуратно. У ліфті навіть дихала через раз, ніби хтось міг за виразом обличчя здогадатися, що в мене в руках не просто мотлох з покинутого корабля, а квиток до тимчасового фінансового перепочинку.

Вдома я відразу ж скинула взуття, повісила куртку на гачок, контейнери поставила в дальній кут. Потім дістала ж шафи пляшку вина і відкоркувала його. Я налила собі повний келих, навіть не зображаючи з себе культурну людину, і тільки потім зайнялася їжею. Розігріла напівфабрикати, сіла за стіл і нарешті дозволила собі подумати.

Борги. Список був не дуже довгий насправді, але неприємний. Паливна компанія. Портові збори. Ремонтний цех, який уже двічі нагадував, що терпіння — ресурс не безкінечний. Я прокручувала цифри в голові, роблячи ковтки вина, і паралельно думала про інше. Як продати знахідки так, щоб потім не довелося пояснювати, звідки я їх взяла. Навіть на сірому ринку надто цікаві люди — звичайна річ. А мені зараз не потрібні ні питання, ні історії, ні раптовий інтерес із боку людей, яким краще взагалі не знати, що я існую.

Я ввімкнула планшет. Пошук зайняв менше часу, ніж я очікувала. В першу чергу я подивилася кристалічні накопичувачі інформації. Вони виявилися старими, але з надзвичайно великою ємністю. Зазвичай їх використовували для зберігання даних, які не мали витекти в мережу: експериментальні навігаційні карти, результати закритих досліджень, військові маршрути, тести нестабільних гіперкоридорів. Зараз такі речі офіційно не виробляли. Неофіційно — за них платили дуже добре.

Потім я продивилася інформацію про рідкоземельні елементи. Вони були ідеально очищені. Їх застосовували в експериментах із просторовими двигунами та навігаційними вузлами нового покоління. Я аж присвиснула, коли побачила ціни. Навіть за найскромнішими оцінками — це було більше, ніж я заробляла за кілька рейсів поспіль. Набагато більше.

Я зробила ще один ковток вина і тихо засміялася. Якщо все продати акуратно, частинами, різним людям, то я могла закрити кілька боргів, заплатити за квартиру на місяць наперед і накупити нормальної їжі, а не ту, що не псується роками. І, чорт забирай, нарешті підлатати корабель, а не молитися, щоб він ще трохи потерпів. Я подумки уявила свій навігаційний модуль і похитала головою.

— Не так ти й поганий, — пробурмотіла я. — Іноді ризик і справді виправдовує себе.

Вино приємно гріло, думки нарешті перестали метатися, ніби впіймані в пастку. Я прибрала планшет, доїла свою нехитру вечерю, допила вино і лягла спати без звичної грудки тривоги під ребрами. Засинаючи, я зловила себе за дивним відчуттям. Наче все, що зі мною сталося було тільки початком пригод. Але цю думку я вирішила залишити на потім.

Ранок зустрів мене без радості, але без катастроф — вже непогано. Я зварила міцну каву, зробила собі тости і яєчню і сіла за стіл з планшетом, все ще в піжамі і з виглядом людини, яка поки не вирішила, любить вона життя або просто терпить його. Я знову гортала збережені сторінки. Читала описи накопичувачів й технічні примітки. Передивлялася форуми, де люди надто розумно та надто обережно обговорювали те, що офіційно не існувало.

І саме тоді планшет коротко пискнув. Нове повідомлення. Я насупилась і відкрила його. Хтось відповів на моє вчорашнє запитання на одному із закритих форумів. Без повного імені, лише нік. Стримано. Сухо. Без зайвого інтересу, але й без спроб прикинутися дурником. Він писав, що зацікавлений у рідкісноземельних елементах. Що готовий говорити про покупку. І — вишенька на торті — одразу назвав суму.

Я зависла. Сума була хорошою, навіть надто. Такою, побачивши яку хочеться спочатку розсміятись, потім насторожитися, а потім ще раз передивитись, раптом очі брешуть. Не брехали.

Я повільно жувала тост і дивилася у вікно, прокручуючи в голові варіанти. Я ніколи так не працювала. Я не продавала такі речі через мережу. І точно не зустрічалася з незнайомцями з приводу вантажів, про які краще не питати. Це було саме те, від чого зазвичай тримаються подалі, якщо хочуть жити довго та нудно.

Я сьорбнула каву і скривилася — гірка, як мої сумніви. Чоловік писав спокійно, без тиску і погроз. Просто факт: йому потрібно — у мене є. Він був готовий заплатити. Пропонував зустрітись особисто сьогодні ввечері. Я знову подивилася на цифри.

— Трясця, — пробурмотіла я.

Відмовитись було б правильно. Погодитися — вигідно. А я, як з’ясувалося, останнім часом дуже часто вибирала друге.

Я коротко відповіла. Без зайвих деталей. З умовами: публічне місце, жодних сюрпризів, оплата відразу. За мить надійшла відповідь — він був згоден. Надто швидко, без будь-яких умов зі свого боку. Це насторожувало ще більше.

Я відклала планшет і доїла сніданок без особливого апетиту. Сьогодні ввечері. Одна зустріч. Одна розмова. Я сказала собі, що це просто угода. Нічого більше. І чомусь наперед знала — одного дня мені це вилізе боком. Але відмовитися я не могла. Рахунки самі себе не оплатять.

День пройшов напрочуд корисно. Я почала з найнеприємнішого — боргів. Паливна компанія проковтнула переказ мовчки. Особистий борг — той, що мучив мене найбільше — теж оплатила. Коли сповіщення про списання зникли з екрану, мені стало легше дихати. Не щасливо, ні. Просто без постійного відчуття, що хтось мене тримає за горло.

Потім я раптово вирішила прибратися, шокувавши цим саму себе. Моя квартира рідко бачила порядок — зазвичай я з’являлася тут між рейсами як тимчасовий мешканець, а не як людина, яка має дім. Але сьогодні я витерла пил, прибрала порожні пляшки, склала речі не аби куди, а куди треба. Я навіть сміття винесла. Світ явно тріснув по швах. Посеред цього героїзму мені зателефонувала мати. Я відповіла, знаючи заздалегідь сценарій нашої розмови.

— Ти знову працюєш за копійки, — почала вона без привітання.