Розділ 7.1

Я не стала зволікати. Як тільки портова метушня завершилася, я забрала контейнери з тим самим вантажем і потягла їх додому. Без свідків і без зайвих поглядів. Все як я вмію — тихо та акуратно. У ліфті навіть дихала через раз, ніби хтось міг за виразом обличчя здогадатися, що в мене в руках не просто мотлох з покинутого корабля, а квиток до тимчасового фінансового перепочинку.

Вдома я відразу ж скинула взуття, повісила куртку на гачок, контейнери поставила в дальній кут. Потім дістала ж шафи пляшку вина і відкоркувала його. Я налила собі повний келих, навіть не зображаючи з себе культурну людину, і тільки потім зайнялася їжею. Розігріла напівфабрикати, сіла за стіл і нарешті дозволила собі подумати.

Борги. Список був не дуже довгий насправді, але неприємний. Паливна компанія. Портові збори. Ремонтний цех, який уже двічі нагадував, що терпіння — ресурс не безкінечний. Я прокручувала цифри в голові, роблячи ковтки вина, і паралельно думала про інше. Як продати знахідки так, щоб потім не довелося пояснювати, звідки я їх взяла. Навіть на сірому ринку надто цікаві люди — звичайна річ. А мені зараз не потрібні ні питання, ні історії, ні раптовий інтерес із боку людей, яким краще взагалі не знати, що я існую.

Я ввімкнула планшет. Пошук зайняв менше часу, ніж я очікувала. В першу чергу я подивилася кристалічні накопичувачі інформації. Вони виявилися старими, але з надзвичайно великою ємністю. Зазвичай їх використовували для зберігання даних, які не мали витекти в мережу: експериментальні навігаційні карти, результати закритих досліджень, військові маршрути, тести нестабільних гіперкоридорів. Зараз такі речі офіційно не виробляли. Неофіційно — за них платили дуже добре.

Потім я продивилася інформацію про рідкоземельні елементи. Вони були ідеально очищені. Їх застосовували в експериментах із просторовими двигунами та навігаційними вузлами нового покоління. Я аж присвиснула, коли побачила ціни. Навіть за найскромнішими оцінками — це було більше, ніж я заробляла за кілька рейсів поспіль. Набагато більше.

Я зробила ще один ковток вина і тихо засміялася. Якщо все продати акуратно, частинами, різним людям, то я могла закрити кілька боргів, заплатити за квартиру на місяць наперед і накупити нормальної їжі, а не ту, що не псується роками. І, чорт забирай, нарешті підлатати корабель, а не молитися, щоб він ще трохи потерпів. Я подумки уявила свій навігаційний модуль і похитала головою.

— Не так ти й поганий, — пробурмотіла я. — Іноді ризик і справді виправдовує себе.

Вино приємно гріло, думки нарешті перестали метатися, ніби впіймані в пастку. Я прибрала планшет, доїла свою нехитру вечерю, допила вино і лягла спати без звичної грудки тривоги під ребрами. Засинаючи, я зловила себе за дивним відчуттям. Наче все, що зі мною сталося було тільки початком пригод. Але цю думку я вирішила залишити на потім.