Розділ 6.2

Швидкий маршрут був вже прокладений в навігаціонному модулі. Чистий, економічний, майже знущально вигідний, настільки правильний на вигляд, що це саме по собі викликало недовіру. Без плати за офіційні коридори, без зайвих годин в дорозі і стандартних процедур, від яких зазвичай болить голова більше, ніж від перельотів. Я могла бути на Кайрі вже сьогодні. Закрити ще один борг. Може навіть дозволити собі щось більше, ніж чергову пляшку дешевого вина, наприклад, нормальну вечерю або сон без тривожних думок.

Але був ще звичний шлях. Довгий, нудний, дорогий, перевірений сотнями рейсів і тисячами чужих помилок. З офіційними гіперкоридорами, чергами, перевірками та гарантією, що ти бодай знаєш, де знаходишся. І що в разі чого принаймні буде кому скаржитися.

Я стиснула пальці на підлокітниках. Вчорашній вантажний корабель, порожні коридори в ньому, записи екіпажу — все це не лізло з голови, ніби хтось спеціально прокручував ці кадри знову і знову. Я влізла туди, куди мене не кликали, і мені пощастило вибратись живою. Пощастило — слово неприємне, проте чесне, бо зазвичай такі історії закінчуються гірше. Навігаційний модуль тихо гудів, ніби терпляче чекав на моє рішення.

— Дешевше і швидше, — пробурмотіла я собі під ніс. — І, можливо, дурніше.

Я сиділа навпроти модуля і рахувала не гроші, а ризики. І вперше за довгий час гроші були не найвагомішим аргументом, що саме по собі було дивним і трохи лякало. Проте я все ж таки ризикнула. Спокуса дістатися додому швидко була аж надто великою, а втома вміє переконувати краще за будь-яку логіку.

Пальці зависли над панеллю всього на секунду — рівно стільки, щоб совість встигла пискнути і заткнутися, не встигнувши розгорнути повноцінну лекцію. Я вибрала швидкий маршрут. Неофіційний. Знову. З твердою, майже дитячою думкою: я не шукатиму пригод. Я просто пройду повз все, що побачу. Швидко. Тихо. Наче мене тут і не було.

Корабель увійшов до гіперкоридору м’яко, без ривків, ніби теж не хотів привертати зайвої уваги. Навігаційний модуль відпрацював ідеально, ніби хотів довести, що він — найкраще вкладення за останні роки мого життя. Простір згорнувся, звичні орієнтири зникли, і я знову опинилася там. У тій самій частині космосу, яка вже встигла стати для мене неприємно знайомою. Коли на екрані з’явилися обриси того вантажного корабля, у мене всередині щось неприємно стислося. Холодно і липко, як у поганому сні, з якого не виходить прокинутися одразу. Він усе ще висів там, мертвий і чужий, наче чекав допомоги. І, звичайно, знову подав сигнал. Панель мигнула. Один раз. Другий.

— Ні, — сказала я вголос, хоч довкола нікого не було.

Я відключила прийом. Навіть не почала читати параметри. Мені більше не треба було знати. Я вже там була і нічого нового не дізнаюся. Цікавість — дорога звичка, і я вже заплатила за неї достатньо. Я пролетіла повз, не зменшуючи швидкості, намагаючись не дивитися на темні обриси за склом. Нехай він там залишиться. Зі своїми таємницями, привидами та вантажами, які не призначалися для мене.

Далі шлях пройшов чисто. Без збоїв. Без сигналів. Без несподіваних знахідок, які зазвичай обіцяють лише нові проблеми. Коли навігація видала підтвердження виходу до системи Кайри, я вперше за довгий час по-справжньому видихнула. Напруга, яку я тягнула в собі з того моменту, як вперше побачила той корабель, почала відпускати. Повільно, неохоче, але все ж таки відпускати.

Рідний космос виглядав правильно. Нудно. Знайомо. Ідеально, так, як може виглядати тільки те, до чого звик і що більше не дивує. Я ввійшла в порт Кайри акуратно, поволі, начебто не хотіла злякати успіх, який цього разу справді був на моєму боці. Коли шасі торкнулися платформи і система видала стандартне «стиковка завершена», я відкинулася в кріслі і заплющила очі, дозволяючи собі кілька секунд тиші.

— Вдома, — пробурмотіла я.

І цього разу це слово звучало не як формальність, а як справжнє полегшення.