Розділ 6

Готель знайшовся неподалік порту — низька будівля, що облупилася, з миготливою вивіскою, де половина літер не працювала. Дешево, сердито та без зайвих питань. Саме те, що мені було зараз потрібно. Номер виявився крихітним. Вузьке ліжко, стіл, стілець, санвузол розміром з шафу. У повітрі відчувався запах вогкості та старого пластику. Я кинула куртку на стілець, перевірила замок — звичка — і впала на ліжко, не роздягаючись повністю.

Сон прийшов швидко. Занадто швидко. Мені снився той вантажний корабель. Порожні коридори, тихий гул, старий комп’ютер з миготливим екраном. Я знову читала записи екіпажу, тільки рядки змінювалися, розповзалися, а наприкінці замість тексту з’являлося моє ім’я — Морган Кроу. Корабель ніби стискався навколо мене, стіни скрипіли, і десь за перегородкою лунав глухий стукіт — ніби хтось усе ще намагався вийти.

Я прокинулася різко, хапаючи повітря ротом. В кімнаті було темно, тільки за вікном тьмяно сяяли вогні Норекса. Серце билося, долоні були вологими. Кілька секунд я просто сиділа, прислухаючись. Тиша. Звичайна, мертва нічна тиша дешевого готелю.

— Трясця… — вилаялася я.

Встала, пішла в санвузол, увімкнула світло. Холодна вода остудила обличчя і думки трохи прояснилися. Я довго дивилася на своє відображення в дзеркалі — втомлене, зле, надто живе для людини, яка сьогодні засунула носа туди, куди не треба було. Я випила склянку води. Потім ще одну. Повільно, змушуючи себе дихати рівно. Повернувшись до ліжка, я лягла і довго дивилася в стелю. Думки все ще крутилися навколо корабля, вантажу, записів. Відчуття неправильності липло, як бруд, і ніяк не хотіло змиватися. Але втома все ж таки взяла своє. Десь між черговою спробою не думати і тихим гулом з вулиці я знову заснула. На цей раз без снів.

А вранці мене вирвав зі сну огидний, верескливий звук будильника. Він ніби спеціально був налаштований так, щоб ненавидіти життя та всіх живих істот. Я застогнала, намацала телефон і вимкнула клятий будильник. Новий день на Норексі почався саме так, як і мав: бридко і без будь-якого жалю.

Кафе відкрилося рано, ніби теж не мало ілюзій щодо цього дня. Я взяла каву — якщо чесно, більше схожу на теплу воду з ароматом кави — і омлет із тостами. Омлет був тонкий, тости пересмажені, вершкове масло — підозріло пластиковим на смак. Я їла без особливого задоволення, просто тому, що тілу потрібно було паливо. Каву я допила до кінця виключно з упертості.

У порту було сиро та сіро. Норекс не змінювався навіть при денному світлі — той самий похмурий краєвид, те саме важке повітря, просочене пилом і вихлопами. Я пройшла до свого корабля, приклала браслет до панелі, почула знайоме клацання шлюзу.

Всередині все було на своїх місцях. Я перевірила системи, пробіглася по показниках — двигуни в нормі, тиск стабільний, контейнер із вантажем цілий. Навігаційний модуль мовчав, ніби нічого не сталося. Ніби він не відправив мене через весь космос у невідомість.

Я подивилася на годинник. До зустрічі із замовниками залишалося близько двадцяти хвилин. Я чекала. Рівно через п’ятнадцять у порт в’їхав їхній транспорт — темний, без розпізнавальних знаків, як завжди. Двоє. Мовчазні, в потертих куртках, вони навіть не дивились мені у вічі. Все пройшло швидко: перевірка контейнера, короткий кивок, підтвердження. Гроші прийшли на рахунок одразу — сума приємна, вагома. Не розкіш, але й не жалюгідні крихти, як то часто в мене бувало.

Я дочекалася, доки їхня машина сховається за ангарами, і повернулася в корабель. Сіла в крісло пілота і довго дивилася на навігаційний модуль. Він світився рівно, спокійно. Жодних попереджень. Жодних ознак того, що всередині у нього захований шлях у місця, про які краще не знати.

Швидкий маршрут був вже прокладений в навігаційному модулі. Чистий, економічний, майже знущально вигідний, настільки правильний на вигляд, що це саме по собі викликало недовіру. Без плати за офіційні коридори, без зайвих годин в дорозі і стандартних процедур, від яких зазвичай болить голова більше, ніж від перельотів. Я могла бути на Кайрі вже сьогодні. Закрити ще один борг. Може навіть дозволити собі щось більше, ніж чергову пляшку дешевого вина, наприклад, нормальну вечерю або сон без тривожних думок.

Але був ще звичний шлях. Довгий, нудний, дорогий, перевірений сотнями рейсів і тисячами чужих помилок. З офіційними гіперкоридорами, чергами, перевірками та гарантією, що ти бодай знаєш, де знаходишся. І що в разі чого принаймні буде кому скаржитися.

Я стиснула пальці на підлокітниках. Вчорашній вантажний корабель, порожні коридори в ньому, записи екіпажу — все це не лізло з голови, ніби хтось спеціально прокручував ці кадри знову і знову. Я влізла туди, куди мене не кликали, і мені пощастило вибратись живою. Пощастило — слово неприємне, проте чесне, бо зазвичай такі історії закінчуються гірше. Навігаційний модуль тихо гудів, ніби терпляче чекав на моє рішення.

— Дешевше і швидше, — пробурмотіла я собі під ніс. — І, можливо, дурніше.

Я сиділа навпроти модуля і рахувала не гроші, а ризики. І вперше за довгий час гроші були не найвагомішим аргументом, що саме по собі було дивним і трохи лякало. Проте я все ж таки ризикнула. Спокуса дістатися додому швидко була аж надто великою, а втома вміє переконувати краще за будь-яку логіку.

Пальці зависли над панеллю всього на секунду — рівно стільки, щоб совість встигла пискнути і заткнутися, не встигнувши розгорнути повноцінну лекцію. Я вибрала швидкий маршрут. Неофіційний. Знову. З твердою, майже дитячою думкою: я не шукатиму пригод. Я просто пройду повз все, що побачу. Швидко. Тихо. Наче мене тут і не було.

Корабель увійшов до гіперкоридору м’яко, без ривків, ніби теж не хотів привертати зайвої уваги. Навігаційний модуль відпрацював ідеально, ніби хотів довести, що він — найкраще вкладення за останні роки мого життя. Простір згорнувся, звичні орієнтири зникли, і я знову опинилася там. У тій самій частині космосу, яка вже встигла стати для мене неприємно знайомою. Коли на екрані з’явилися обриси того вантажного корабля, у мене всередині щось неприємно стислося. Холодно і липко, як у поганому сні, з якого не виходить прокинутися одразу. Він усе ще висів там, мертвий і чужий, наче чекав допомоги. І, звичайно, знову подав сигнал. Панель мигнула. Один раз. Другий.