Розділ 6.1

Готель знайшовся неподалік порту — низька будівля, що облупилася, з миготливою вивіскою, де половина літер не працювала. Дешево, сердито та без зайвих питань. Саме те, що мені було зараз потрібно. Номер виявився крихітним. Вузьке ліжко, стіл, стілець, санвузол розміром з шафу. У повітрі відчувався запах вогкості та старого пластику. Я кинула куртку на стілець, перевірила замок — звичка — і впала на ліжко, не роздягаючись повністю.

Сон прийшов швидко. Занадто швидко. Мені снився той вантажний корабель. Порожні коридори, тихий гул, старий комп’ютер з миготливим екраном. Я знову читала записи екіпажу, тільки рядки змінювалися, розповзалися, а наприкінці замість тексту з’являлося моє ім’я — Морган Кроу. Корабель ніби стискався навколо мене, стіни скрипіли, і десь за перегородкою лунав глухий стукіт — ніби хтось усе ще намагався вийти.

Я прокинулася різко, хапаючи повітря ротом. В кімнаті було темно, тільки за вікном тьмяно сяяли вогні Норекса. Серце билося, долоні були вологими. Кілька секунд я просто сиділа, прислухаючись. Тиша. Звичайна, мертва нічна тиша дешевого готелю.

— Трясця… — вилаялася я.

Встала, пішла в санвузол, увімкнула світло. Холодна вода остудила обличчя і думки трохи прояснилися. Я довго дивилася на своє відображення в дзеркалі — втомлене, зле, надто живе для людини, яка сьогодні засунула носа туди, куди не треба було. Я випила склянку води. Потім ще одну. Повільно, змушуючи себе дихати рівно. Повернувшись до ліжка, я лягла і довго дивилася в стелю. Думки все ще крутилися навколо корабля, вантажу, записів. Відчуття неправильності липло, як бруд, і ніяк не хотіло змиватися. Але втома все ж таки взяла своє. Десь між черговою спробою не думати і тихим гулом з вулиці я знову заснула. На цей раз без снів.

А вранці мене вирвав зі сну огидний, верескливий звук будильника. Він ніби спеціально був налаштований так, щоб ненавидіти життя та всіх живих істот. Я застогнала, намацала телефон і вимкнула клятий будильник. Новий день на Норексі почався саме так, як і мав: бридко і без будь-якого жалю.

Кафе відкрилося рано, ніби теж не мало ілюзій щодо цього дня. Я взяла каву — якщо чесно, більше схожу на теплу воду з ароматом кави — і омлет із тостами. Омлет був тонкий, тости пересмажені, вершкове масло — підозріло пластиковим на смак. Я їла без особливого задоволення, просто тому, що тілу потрібно було паливо. Каву я допила до кінця виключно з упертості.

У порту було сиро та сіро. Норекс не змінювався навіть при денному світлі — той самий похмурий краєвид, те саме важке повітря, просочене пилом і вихлопами. Я пройшла до свого корабля, приклала браслет до панелі, почула знайоме клацання шлюзу.

Всередині все було на своїх місцях. Я перевірила системи, пробіглася по показниках — двигуни в нормі, тиск стабільний, контейнер із вантажем цілий. Навігаційний модуль мовчав, ніби нічого не сталося. Ніби він не відправив мене через весь космос у невідомість.

Я подивилася на годинник. До зустрічі із замовниками залишалося близько двадцяти хвилин. Я чекала. Рівно через п’ятнадцять у порт в’їхав їхній транспорт — темний, без розпізнавальних знаків, як завжди. Двоє. Мовчазні, в потертих куртках, вони навіть не дивились мені у вічі. Все пройшло швидко: перевірка контейнера, короткий кивок, підтвердження. Гроші прийшли на рахунок одразу — сума приємна, вагома. Не розкіш, але й не жалюгідні крихти, як то часто в мене бувало.

Я дочекалася, доки їхня машина сховається за ангарами, і повернулася в корабель. Сіла в крісло пілота і довго дивилася на навігаційний модуль. Він світився рівно, спокійно. Жодних попереджень. Жодних ознак того, що всередині у нього захований шлях у місця, про які краще не знати.