Розділ 5.1

Я вивела корабель назад на попередній курс і задала координати того гіперкоридору, до якого спочатку збиралася летіти. Навігаційний модуль підкорився без заперечень, ніби нічого дивного не сталося. Але всередині в мене було неспокійно. Спогади не відпускали. Ніби я зазирнула за лаштунки, куди глядачам заборонений вхід, і тепер вдавала, що нічого не бачила. У грудях сиділа тривога — не панічна, а холодна й чіпка. Така, яка не заважає працювати, але не дає розслабитись ні на секунду. Я розуміла, що влізла туди, куди не можна було. У чужі маршрути. У чужі експерименти. В історію, яку хтось дуже старанно викреслив. І найнеприємніше — я не була впевнена, що тепер зможу просто про це забути й вдати, що я нічого не бачила.

Мені страшенно хотілося випити. Думка про пляшку віскі, що лежала в схованці, мене зараз мучила. Пляшка лежала там завжди — як символ. Не для польотів. Просто про всяк випадок . Я ніколи не пила в рейсах. Навіть, коли корабель був на автопілоті. Навіть у найнудніших, найдовших рейсах. Це було одне з небагатьох правил, які я не порушувала.

— На Норексі, — пообіцяла я собі. — Коли здам вантаж.

Корабель м’яко увійшов до гіперкоридору. Цілком звичного. Простір згорнувся знайомо, без сюрпризів, без дивних символів та нових ліній на мапі. Хоча я все одно трохи нервувала. Вихід теж був чистим. Зірки були на своїх місцях. Сканери видали знайомий простір. Навігація підтвердила сектор без вагань. І десь попереду, на краю екрана, з’явився Норекс. Сірий. Непоказний. До болю знайомий.

Я подивилася на розрахунки та хмикнула. До планети залишалося три години. За старим маршрутом я б тільки зараз стояла в черзі на платний вузол, проклинаючи все на світі. А так весь шлях зайняв шість, максимум сім годин. Без додаткової оплати. Без зайвих розмов. Економія була відчутною. Навіть надто.

Полегшення накрило хвилею. Справжнє, фізичне. Плечі нарешті опустилися, дихання стало рівніше. Я справді впоралася. Доставлю вантаж вчасно. Отримаю оплату. Закрию борг. Може, навіть два.

І все ж…

Відчуття неправильності нікуди не йшло. Я дивилася на Норекс і думала не про посадку, не про клієнтів і не про гроші. Я думала про порожній вантажний корабель. Про людей, які довірилися маршруту. Про навігаційний модуль, який зараз тихо працював переді мною, ніби нічого особливого не робив. Деякі дороги були надто зручними, щоб бути чесними. Я знала, що я вже зробила крок не туди. І назад, хоч би якою спокійною здавалася ця ділянка шляху, дороги більше не було.

Посадка на Норекс завжди відчувалася як покарання. Планета зустрічала мене так, ніби робила ласку, дозволяючи сісти. Щільні сірі хмари висіли низько, вітер ледь не зносив, а дощ — якщо це взагалі можна було назвати дощем — бив по обшивці дрібною, неприємною крупою. Я вивела корабель на посадкову платформу та заглушила двигуни. Зовні все було так само, як і завжди: похмуро, вогко і без найменшого натяку на затишок. Пейзаж складався з брудно-коричневих скель, металевих конструкцій та безкінечного неба кольору мокрого бетону.

— Ласкаво просимо, — пробурмотіла я. — Як я за тобою сумувала. Ні.

Я вийшла з корабля і одразу відчула, як вологе повітря липне до шкіри. Люди довкола рухалися швидко, дивилися спідлоба, ніхто не усміхався — ніби усмішки тут оподатковувалися. Норекс не любив чужинців, а чужинці не любили Норекс. Баланс був чесним.

Я попрямувала до офісу прийому вантажів і зупинилася. На мене ніхто не чекав.

Зовсім. Я перевірила час. Все правильно. Я прилетіла раніше. Надто рано. За офіційними розрахунками мене мали чекати лише завтра.

— Ну, звичайно, — тихо сказала я. — Я ж не попередила.

Замовники завжди рахували за офіційними маршрутами. Інших для них просто не існувало. Отже, мій акуратний, швидкий і підозріло вигідний шлях зіграв проти мене. Я могла зв’язатися з ними. Пояснити. Але пояснення зазвичай спричиняли питання. А питань зараз хотілося найменше. Я подивилася на сіре небо, на мокрі платформи, на свій корабель — і рішення прийшло саме собою.

Бар. Треба піти в місцевий бар і напитися. Зняти стрес. Я ж собі обіцяла. Я вирушила туди, де зазвичай збиралися такі ж тимчасові гості Норекса, як і я. Там завжди було галасливо, погано пахло та подавали напої, які краще не розглядати на світлі. Натомість там не ставили зайвих питань. Ранній вечір чи ні — мені було все одно. Після сьогоднішнього дня я заслужила трохи відпочинку.

Я йшла, відчуваючи, як втома нарешті наздоганяє мене. Тривога все ще сиділа всередині, але тепер до неї долучалося роздратування. На планету. На замовників. На себе. І десь глибоко — на навігаційний модуль, який скоротив шлях, але додав надто багато думок. Двері бару відчинилися з характерним скрипом. Я зробила крок усередину, навіть не сумніваючись, що зараз замовлю щось міцне. Дуже міцне.