Розділ 4.2

Я відкрила останні записи журналу рейсу і почала читати.

[Запис 1127]

Вантаж прийнятий. Категорія — особлива. Інструкції отримані окремо. Маршрут змінено за закритим протоколом.

— «Особлива», — тихо повторила я. — Як же без цього.

Я перегорнула далі.

[Запис 1131]

Навігаційний модуль оновлено. Новий маршрут не значиться у реєстрі. Підтверджено корпорацією.

Ось тут у мене неприємно тьохнуло всередині. Я вже бачила це. Схожі формулювання. Ті ж акуратні слова, за якими зазвичай ховалося будь-що, крім безпеки. Але часу на роздуми в мене не було. Я продовжила читати далі.

[Запис 1134]

Вхід у гіперкоридор пройшов без подій. Просторові показники в нормі. Екіпаж напружений.

— Ще б пак, — я посміхнулася.

А ось далі пішло цікавіше.

[Запис 1135]

Маршрут нестабільний. Виявлено додаткові координати, які не вказані в інструкції. Навігація поводиться дивно.

Останнє слово було виділено. Це наводило на думки, але я пообіцяла собі, що подумаю потім, в своєму кораблі. Зараз важливо було дочитати.

[Запис 1136]

Вантаж активний. Цього не мало відбуватися.

Я завмерла.

— Активний… — повторила я повільно. — Що там у вас було, хлопці?

Далі записи йшли уривками. Деякі рядки були пошкоджені, деякі явно видалені.

[Запис 1137]

Люди скаржаться на дезорієнтацію. Час поводиться неправильно.

[Запис 1138]

Ми не там, де маємо бути.

Я проковтнула. Останній запис був найдивнішим.

[Запис 1139]

Гіперкоридор не відпускає. Якщо хтось знайде це… не вірте маршрутам.

На цьому записи в журналі обривалися. Я відкинулася назад і кілька секунд просто сиділа, слухаючи власне дихання. Тепер все складалося у неприємно логічну картину. Навігаційний модуль. Закритий маршрут. Вантаж, який «активувався». І гіперкоридор, який не просто вів із точки А до точки Б.

Цей корабель не зазнав катастрофи. Він не вибухнув і не розвалився. Його екіпаж не загинув у звичному значенні. Їх кудись перенесло. Куди — навіть комп’ютер не знав. Людей тут не було тому, що вони зникли в гіперкоридорі. Розчинилися в ньому, ніби були помилкою. Я повільно подивилася на стелю рубки, потім на порожні крісла.

— Добре, Морган, — сказала я сама собі зі звичним сарказмом. — Ти знайшла скарб.

Тільки ось скарбом виявилася правда, яку явно хтось дуже не хотів залишати на очах. І навігаційний модуль на моєму кораблі раптом перестав здаватися просто вигідною покупкою.

Я ще раз переглянула записи, вже повільно, вдумливо, шукаючи не емоції, а факти. У технічному розділі, куди зазвичай ніхто не лізе без потреби, знайшлася серія автоматичних звітів — сухих, машинних, без людських коментарів.

[Просторова розсинхронізація].

[Локальне зміщення часових маркерів].

[Часткова втрата фазової прив’язки біологічних об’єктів].

Я завмерла. Це було не «зникнення». І не «розчинення». Екіпаж просто перестав співпадати з тією версією простору, де залишився корабель. Їхні тіла не розірвало, не знищило — їх змістило. Викинуло в сусідній шар, де час, координати та матерія більше не збігалися зі звичною реальністю. Гіперкоридор виявився нестабільним. Не зламаним — експериментальним. І вантаж, зважаючи на все, посилював цей ефект.

— Вас використали, — сказала я порожній рубці. — Як піддослідних.

Я закрила записи і попрямувала до вантажного відсіку. Світло ввімкнулося не відразу, а коли ввімкнулося — показало майже порожній простір. Основний вантаж був відсутній. Або його вивантажили, або він пішов разом з екіпажем. Але корабель був майже порожнім. Тільки у дальньому кутку стояли контейнери без маркування. Маленькі. Я відкрила один — акуратно, без різких рухів. Всередині лежали кристалічні накопичувачі даних. Старого типу, але у відмінному стані. Не побутові, не навігаційні. Такі використовували для зберігання масивів інформації, які не хотіли світити у мережах.

Я відкрила другий контейнер. Рідкоземельні елементи. Чисті. Дуже чисті. Такі застосовувалися в експериментах із просторовими двигунами та навігаційними вузлами нового покоління. І коштували вони… непристойно дорого.

— Ну ось, — видихнула я. — А це вже схоже на оплату за мовчання.

Я не стала все брати. По-перше, корабель був не мій. По-друге, жадібність рідко закінчувалася добре. Я забрала частину накопичувачів і один контейнер з елементами — стільки, щоб це виглядало як знахідка, а не мародерство.

Коли я поверталася до шлюзу, мені здавалося, що корабель дивиться мені вслід. Ніякої містики — просто відчуття чужої історії, яка закінчилася тут, а я стала її останнім свідком. Стикування з моїм кораблем пройшло швидко. Я зняла шолом, замкнула шлюз і лише тоді дозволила собі видихнути по-справжньому.

Навігаційний модуль на панелі керування знову мигнув. На мапі з’явилися нові лінії. Ще маршрути. Забуті. Стерті. Ті, якими літали один раз — і більше не поверталися.

Я опустилася в крісло і подивилася на екран. Тепер я точно знала: мені до рук потрапила не просто мапа. Це був перелік чужих помилок, за які хтось так і не відповів. І питання було лише одне. Чи встигну я розповісти про це, перш ніж черговий маршрут вирішить перевірити мене на міцність.