Розділ 3.2

Я сумнівалася довше, ніж зазвичай. Перевірила маршрут ще раз. Потім ще. Порівняла розрахунки, звірила показники стабільності, перевірила попередження. Їх не було. Жодного. Це також було підозріло, але підозри не платили за рахунками.

— Один борг, — сказала я вголос. — Лише один.

Якщо все пройде гладко, я зможу закрити хоча б найнеприємніший з них. Той, що телефонував частіше за інших і не відрізнявся терпінням. Заради цього можна було б ризикнути. Трохи.

Я підтвердила маршрут. Корабель відреагував спокійно, майже ліниво, ніби робив це не вперше. Простір перед оглядовим екраном почав спотворюватися, звичні зірки витяглися в тонкі лінії, і нас втягло в гіперкоридор.

Прохід був нормальним. Жодних ривків. Жодних тривожних сигналів. Ні стрибків тиску, ні збою синхронізації. Я сиділа, напружена, рахуючи секунди і готова будь-якої миті висмикнути корабель назад, але момент так і не настав. Коридор закінчився м’яко. Занадто м’яко. І дуже швидко. Швидше, аніж офіційні гіперкоридори.

Коли простір знову став звичайним, я спохмурніла. Картина за ілюмінатором була мені незнайомою. Не небезпечною, не лякаючою — просто чужою. Розташування зірок не співпадало з жодною схемою, яку я пам’ятала. Навігація відразу підтвердила: невідомий сектор, обмежені дані.

— Дуже добре, — пробурмотіла я. — Просто чудово.

Я швидко перевірила маршрут далі. Наступний гіперкоридор було позначено чітко. Він вів прямо до планети призначення — Норекс. Невеликий, вітряний, похмурий шматок каменю з поганою погодою та гарними контрактами. До входу в наступний гіперкоридор — лише дві години польоту. Дві години — це ніщо. Навіть занудьгувати не встигнеш.

Я видихнула і трохи розслабилася. Космос довкола виглядав спокійним. Жодних сигналів лиха, ніякого трафіку, ніяких підозрілих аномалій. Просто порожнеча, зірки та відчуття, що я тут одна.

— Гаразд, — сказала я кораблю. — Дві години. І без сюрпризів.

Я дозволила собі відкинутись у кріслі, навіть прибрала руки з панелі. У голові вже крутилися думки про те, як розподілити гроші, якщо все пройде вдало. Який борг закрити після основного. Що можна буде дозволити собі після рейсу. Може, навіть нормальну вечерю. Зі справжньою їжею, а не тим, що зазвичай грілося в контейнері.

Саме тоді навігація подала тихий сигнал. Я одразу напружилася. На екрані, де раніше була порожнеча, з’явилася тонка лінія. Потім ще одна. Вони не вели ні до гіперкоридору, ні до планети. Вони просто з’являлись. Повільно, акуратно, ніби хтось домальовував карту прямо в мене на очах.

— Ні, — сказала я. — Тільки не зараз.

Модуль розпочав оновлення. Без запиту. Без попередження. На панелі спалахнув новий символ — мені незнайомий. І поряд з ним випливло повідомлення, від якого в мене похололо всередині:

«Виявлено новий маршрут. Історичний статус: втрачений».

Я дивилася на екран широко розплющеними очима, навіть не моргаючи. Дві години до гіперкоридора раптово перестали здаватися такими вже короткими.