Розділ 1.1

Офіційні маршрути завжди виглядали гарно на мапі. Прямі лінії, акуратні вузли, стабільні гіперкоридори, відзначені зеленим. Безпечно. Законно. Схвалено всіма, хто ніколи ними не літав і сидів безвилазно на своїй планеті. Я йшла одним з таких маршрутів вже третю добу. Паливо витрачалось так, ніби корабель мав таємну звичку пити його ночами, коли я за ним не дивилася. Навігація бадьоро рапортувала, що все гаразд, двигуни працювали в штатному режимі, а бортовий комп’ютер із завидним оптимізмом пропонував «дотримуватися курсу». Я дотримувалася. Курс був довгий, нудний та дорогий. Вантаж — стандартний контейнер із комплектуючими для колонії на околиці сектора. Нічого рідкісного, нічого небезпечного, нічого, за що платять по-справжньому добре. Зате все офіційно, з ліцензіями, перевірками та паперовою тяганиною, за яку ніхто не доплачував. Я сиділа за пультом, перевіряючи витрату палива втретє за годину, і подумки підраховувала прибуток. Виходило погано.

Якщо нічого не станеться — вийду майже в нуль.

Якщо станеться хоч щось — піду в мінус.

Космос, як завжди, вибрав другий варіант.

Затримка перед гіперкоридором прийшла без попередження. Система видала сухе повідомлення про тимчасову нестабільність вузла та запропонувала почекати. Я подивилася на годинник. Потім ще раз. Потім грубо вилаялася крізь зуби. Все одно ніхто мене не чує.

Я ненавиділа чекати. Це означало спалювати паливо та час. Але й обходи я теж не любила. Обхід означав — спалювати гроші. Я вибрала обхід. Платний, зрозуміло. Безкоштовно в нас можна лише чекати. Офіційний. З квитанцією, яку можна було докласти до звіту та з чистою совістю викреслити із прибутку, бо рідко коли ці кошти повертали. Компанії, в якій я працювала, було байдуже на обставини — вони були моїми проблемами, не їхніми. Система списала кошти миттєво — тут у них все працювало без затримок.

— Звичайно, — пробурмотіла я, дивлячись на оновлений маршрут. — Беріть. Я все одно не куплю на ці гроші нове життя.

Корабель м’яко змінив курс, гіпердвигун вийшов на новий вектор, і простір звично згорнувся в ту саму похмуру порожнечу, де не було ні верху, ні низу, ні часу — лише очікування і гул систем. Я відкинулася в кріслі і заплющила очі на кілька хвилин. Рівно на стільки, щоб не заснути. Сон у гіперкоридорі був поганою ідеєю. Я вже робила помилку. Один раз. Потім провела з півгодини, ніжно обіймаючись з унітазом. Більше я таких розваг не хотіла. Тому просто відпочивала із заплющеними очима. Хвилин через 15 бортовий комп’ютер подав сигнал, від якого в мене смикнулося око.

— Тільки не ти, — сказала я в порожнечу.

Відповіддю був ще один сигнал. І ще. Діагностика видала дрібну, але незручну проблему: перегрів допоміжного контуру стабілізації. Нічого критичного. Поки що.

Я встала, потяглася і полізла до технічного відсіку. Корабель був старим, я — єдиним його пілотом, механіком та психотерапевтом. Ми давно домовилися: він ламається лише по дрібницях, я — не влаштовую йому істерик.

Фільтр виявився забитим. Пил, мікрочастинки, космос знає, що там ще було. Я вилаялася, витягла його, постукала по корпусу і задумалася, чому взагалі ще намагаюся підтримувати цю розвалюху в робочому стані.

Відповідь була очевидною. Новий корабель коштував гроші. А гроші я витрачала на паливо, борги, платні обходи, квартиру і трошки на їжу. Рівно стільки, щоб мій організм не влаштував бунт.

Я повернулася до крісла, перезапустила систему і дочекалася зеленого сигналу. Гіперкоридор прийняв нас назад, наче нічого не сталося. Коли все стабілізувалося, я відкрила фінансову звітність. Цифри були чесними та нещадними. Прибуток мінус витрати, мінус обслуговування, мінус ліцензія, мінус несподіваний платіж за обхід. Залишалося… небагато. Я гірко посміхнулася. Смішок був сухий, як повітря в кабіні.

— Чудовий рейс, Морган, — сказала я собі. — Просто блискуче. Ще кілька таких — і можна буде продавати корабель на запчастини. Себе — теж.

За ілюмінатором тягнувся гіперкоридор, однаковий, як і всі попередні. Безпечний. Офіційний. Дозволений. І чомусь саме в цей момент мені вперше спало на думку, що короткі шляхи, можливо, існували не тільки в мріях тих, хто втомився літати за правилами. Вони точно були. Просто я про них не знала. Думка була спокусливою, але я відігнала її від себе. Поки що. Зараз потрібно було долетіти до місця призначення. І бажано без катастроф.

____________

Любі читачі!

Вітаю вас у моїй новій історії. Цього разу на вас чекає однотомник і космічні пригоди. І, звісно, трошки кохання — куди ж без нього. Сподіваюсь, історія вам сподобається.

Оновлення щоденні опівночі. 

Залишайте свої коментарі, вподобайки, додавайте книгу до бібліотеки. Буду вдячна будь-якій увазі! ❤️❤️❤️