-1-

* * *

Він називав її манюнею, маленькою, крихіткою. Вона ж сердилася і купувала туфлі на високих підборах, але все одно не могла дотягнутися до його майже двохметрового зросту. Тільки біль у ногах заробила. А потім вона вкрай розсердилася і купила зручні балетки ніжно-кремового кольору, якраз під улюблену сукню. Хоча і сукні вона рідко носила, бо в них виглядала зовсім дівчинкою поруч із ним. Такою собі дівчинкою-дівчинкою…

Їй не можна було виглядати дівчинкою. Вона посадовець, керівник, і просто доросла успішна жінка! Вже рік вони працювали разом, він головний, вона – його заступник, єдина жінка серед чоловічої команди. Була ще одна, втекла, не витримала. А може, як зараз модно казати, «відкрила для себе нові перспективи». Втім, з її звільненням у їхній команді мало що змінилося. Вона так само сердилася, почувши знайоме «манюня», сказане м’яким глибоким голосом. Дякувати, хоч при колегах не бовкнув. Йому подобалося дражнити її, їй же з часом стало байдуже. Вона огризалася вже більше за звичкою. Вона стала носити зручні балетки постійно, і тепер їй доводилося задирати голову, щоб побачити його очі. Вона була зовсім не байдужа до його очей…

Часом у ЗМІ проскакували жарти на тему принцеси і світи з принців. Вона не звертала на це уваги. Часом у фейсбуці з’являлися дописи від сумнівних осіб з натяками на їхні занадто близькі стосунки. Вона прогортувала стрічку і лише через деякий час помічала стиснуті в кулак пальці. Часом на них обох виливали тони бруду, звинувачуючи ледь не у всіх смертних гріхах. Але до цього вони обоє вже звикли. У тій сфері, де вони працювали, до цього звикаєш дуже швидко. Або просто йдеш. На твоє місце знайдуться сотні претендентів.

Віднедавна вони почали більше часу проводити разом. Він постійно запрошував її на наради, вони часто вирушали разом у робочі поїздки… Під час учорашньої вона встигла сто разів пошкодувати і про рішення одягнути нову сукню, і про замшеві балетки, і про гарну зачіску. Усе зіпсував дощ. А по прогнозу на увесь день стояли сонце і спека…

- Тримай, манюня, - хтось розкрив над нею величезну парасольку і подав їй. Вона озирнулася. Він усміхнувся:

- Просто боюся, що якщо її триматиму я, тобі це не дуже допоможе.

Вона сердито пхикнула, але парасольку взяла. Принципи принципами, але мокнути не хотілося. Тим паче, у новій сукні.

Днями вона оновила зачіску, пофарбувавши волосся у дещо інший, сонячний, відтінок і прововтузилася майже годину, намагаючись укласти його слухняними легкими кучерями. Під час наради їй здалося, чи він і справді, проходячи повз її крісло і розповідаючи про подальші плани міжнародної співпраці, на мить затримався і злегка, непомітно, торкнувся пальцями локону, накрутивши його на палець і одразу відпустивши? Та ні, здалося,  мабуть.

І ось вони знову на виїзді, і знову вона промахнулася з погодою. Добре, хоч додумалася взяти із собою теплу в’язану кофтинку, щоб можна було накинути на плечі. Але настрою їй це не додало. Сьогодні вона ще гостріше відчула себе тією самою дівчинкою, яка не дуже була готова лазити по всім тим місцям, де їм довелося побувати. Зате як гарно це все називалося – «оглядати новий об’єкт будівництва»…

«Міг би й руку подати!», - сердито фиркала вона собі під носа, піднімаючись сходами, ледь не загубивши балетку і підібравши подол довгої сукні, щоб не забруднити його будівельним пилом. Але йому було не до неї. Його думки і увагу займали лише робочі питання. Він уважно слухав доповіді керівників, оглядав будівлі, читав звіти та коментував робочі плани. Вона ж кожної хвилини сердилася все більше. Нащо було її тягнути з собою, якщо він і сам чудово з усім може впоратися?! Чи їй зайнятися більше нічим?!

Вона сповільнила крок і не стямилася, як уся делегація зникла з очей, залишивши її саму. Зітхнувши, вона звернула до затишної алеї, яка вела до невеликого водограю. Мабуть, навесні тут гарно, коли усі ці молоденькі вишні у білому цвіті… А уся алея вкрита перлинками опалих білих пелюсток… Але сьогодні тут усе було сіре від дрібного дощу.

Її телефон тихо дзинькнув. Вона відкрила вайбер, читаючи повідомлення і машинально ступила на явно спеціально до їхнього приїзду побілений бордюр. Нещодавно у неї з’явилася така звичка – видертися на якесь підвищення – бордюр, сходи… Так вона відчувала себе впевненіше. Особливо поруч із ним.

Відповівши на повідомлення, вона закрила вайбер і раптом зрозуміла, що бордюр під її ногами зник. Скрикнувши, вона змахнула руками… і втрапила в чиїсь міцні обійми. Підвела очі – і її погляд зустрівся з лагідним поглядом блакитних очей за скельцями окулярів, на яких поблискували крапельки дощу.

Він обережно зняв її з бордюру, і вона не встигла отямитися, як вже сиділа на лавочці, на яку він завбачливо постелив свою куртку, залишившись у самій лише сорочці. А він присів на коліна перед нею і обережно застібнув її кофтинку, яку вона перед тим розстебнула, щоб усі побачили її нову сукню.

- Щоб не змерзла... манюня, - його очі усміхалися. – Ну от чого ти туди видерлася? А якби я тебе не зловив?

- Захотілося, - буркнула вона, відчуваючи, як щоки заливає гарячим рум’янцем. Він все так само сидів навколішки перед нею, злегка усміхаючись і тримаючи її руку. І навіть окуляри не могли приховати його лагідного погляду. Він почав носити окуляри зовсім недавно, але вони йому так пасували…

- Моя ж ти манюня… - тихо сказав він і раптом підніс її руку до губ і поцілував її долоньку. Вона відчула теплий дотик його вуст, від якого по всьому тілу розлилося приємне тепло. На якусь мить час зупинився. Вона забула про дощ, холод, про роботу… Вони лише мовчки дивилися один одному в очі, і їм не треба було слів. Вони вже давно навчилися розуміти один одного без слів.