Мама проти маніяка. Маніяк проти картоплі. Веселий фінал.

В понеділок бабуся попередила, що дідусь виїжджає у середу.

— Ура! — зрадів мій брат Арсен, бо коли у нас дід, йому можна не йти у садочок.

— В цю середу? — перепитала мама.— Це що, після роботи пироги пекти?

Мамуся працює начальником і тому куховарить лише у вихідні, коли ми просто нафаршировуємося ситними дерунами зі сметаною, а ще — фірмовим печінковим тортом. В суботу та неділю у нас найароматніші дні, коли приходять гості та родичі з дарунками. Але уже починаючи з вівторка смакота закінчується, і ми живемо звичайним життям: дивимось телевізор, смажимо яєчню, варимо макарони до сардельок.

Наш сільський дід, що давно на пенсії, такого не розуміє. Він каже, що господиня має готувати щодня і вимагає до столу фірмовий торт.

Але то був лише понеділок, а у вівторок Арсен побився у садку, і наша родина перейнялась вихованням: мама цьомала подряпини і вчила, що битися не можна; потім тато вчив брата, що він — чоловік, і повинен постояти за себе, і що рюмсати не можна, бо він не дівчинка.

А в середу мама увірвалася в квартиру ні жива, ні мертва, гупнула дверима, і виснажено осіла біля стіни, закривши обличчя руками.

У мене тремтіли руки, коли я допомагала знімати її черевики. З кімнати вийшов тато. Зблід, схопив маму в оберемок і затяг у кухню, відпоювати чаєм і з'ясовувати глибину горя. А нам сказав бути тихо і не заходити.

Спочатку ми з Арсенчиком зачаїлись в кімнаті, але, почувши схлипування, підповзли до дверей і прислухались. Мама розповідала, як за нею надвечір гнався маніяк:

— Я щойно повернула на нашу вулицю, коли побачила, що за мною крадеться якийсь чолов'яга. Кремезний, у величезному чорному пуховику. Руки —до колін! І дихав він голосно, ніби паровоз. Ще й щось гукав до мене “Гу-Гу-Гу!”

Я, звісно, не подала виду, що боюся. Бо на днях знайомі розповідали, що діяти в таких треба неочікувано. Щоб переконатися, що він стежить саме за тобою, слід різко перейти на другий бік вулиці. Якщо підозрілий тип також перейде — маєш п'ятдесят відсотків, що маніяк. Тоді слід знову раптово змінити траєкторію. Якщо він і тепер поруч — то це стовідсотковий збоченець. Далі варто пристати до будь-яких людей і зробити вигляд, що ви знайомі. Вітатися з ними, сміятися. Хай маніяк вважає, що це твої родичі. Але як на зло, біля сусідніх п'ятиповерхівок нікого не було. Тому я швидко йшла, тримаючись добре освітлених місць, а маніяк — за мною, дико ревучи щось проти вітру.

Разом ми зайшли у підворіття нашого будинку. “Тут мені й смерть” —подумала я, бо там якраз не було світла. Але згадала про діток і вирішила боротися за власне життя, не віддавати його за так.

Глухі кроки збоченця наближались в темряві, я чула відразливе дихання, а до виходу з арки у двір було ще цілих чотири метри. Зі зброї у мене було лише два кіло картоплі, які я прикупила на борщ. Відбірна була картопелька. Але що то, порівняно з ціною життя! Тому я, як в кіно, розсипала бульбу прямо збоченцю під ноги, а двома останніми ще й жбурнула йому межи очі, і вже без вантажу чимдуж побігла.

— І що, спрацювало? — хрипко спитав батько.

— Мабуть. Бо з підворіття він не вийшов. Сподіваюсь, гепнувся добряче.

Ми з Арсеном забігли в кухню, щоб обіймати і цілувати мамочку, яку ми мало не втратили. Тато ходив з кутка в куток, бо у нього утворилась купа енергії для боротьби з маніяком, якого знешкодила мама. Він все поривався вийти на вулицю і помститися, але ми втрьох не пускали. Раптом в двері подзвонили довгим, “чужим” дзвінком.

— Маніяк! — прошепотіли ми з малим одночасно.

— Сам в руки йде, — сказав батько і рвучко відчинив двері.

На сходовому майданчику стояв наш дід і тримав у подертому пакетику кільканадцять картоплин. Заходити в квартиру не поспішав, на маму поглядав скоса.

Зрештою, промовив, замість вітання таке:

— Маріє, о-е-цо? Ти-о-пяна?

За півгодини стоматологічний наркоз відпустив дідуся, і він поділився своїм баченням картопляного бою.

Дідусь приїхав у справах: купити тепліший пуховик і видалити зуб мудрості. З першим завданням справився швидко, бо роками купує куртки у одних і тих самих людей, а далі приїхав до нас. Стоматологічна клініка знаходиться, на розі нашої вулиці, пенсіонерам — знижка десять відсотків. Зуб видаляли під наркозом, після чого обличчя діда заморозило так, що він ледь рухав щелепами. Але і в такому стані наш дід був готовий жартувати…

— Тільки я вийшов з клініки, як пробігає повз мене, не вітаючись, невістка. Я так і зрозумів, що Марія не впізнала мене в красивому пуховику, і вирішив перевірити, виключно заради тебе, синку, як вона реагує на залицяння сторонніх мужчин. І кажу:

— Жіночко, дозвольте допомогти… А вона як дремене! Причому, не вперед, додому, а в інший бік вулиці, так, що мало не впала. Я за нею. Не встиг зробити крок, і крикнути, що я — це я, а вона знову різко перейшла дорогу. Знову. Ту саму дорогу назад. І ще раз, і ще. Тут я зрозумів, що невістка моя, не при дітках буде сказано, щось відсвяткувала на роботі. Ну, буває, подумав собі, аби не часто… Вирішив йти неподалік, щоб не дратувати веселунку. А коли знадобиться — допомогти дістатися до квартири. І ненав'язливо тримаюся за нею, метрах у двох.

А Марічка гойдається з боку в бік, бігає, як навіжена, від ліхтаря до ліхтаря. Сама до себе щось кричить, і вперед біжить.