Розділ І. Ми щасливі разом

Розділ І. Ми щасливі разом

Я страшенно не любив розмовляти по телефону, коли поряд зі мною чи навіть в сусідній кімнаті хтось знаходився. Розмова з людиною, особливо на стадії знайомства, як на мене — ледь не щось інтимне. Коли ще не знаєш ні її звички, ні як вона реагує на те чи інше, її прояв емоцій та багато інших нюансів. Сконцентрована увага на одній людині в моменті — запорука якісної розмови для мене.

Цього вечора, коли ми домовилися вперше зідзвонитися — я заздалегідь вийшов з дому і попрямував до стадіону, де можна було спокійно поговорити намотуючи круг за кругом по занедбаній біговій доріжці з потрісканими залишками асфальту, старшими за мене.

Це було стандартне футбольне поле, яке знаходилось в п’яти хвилинах ходьби від мого дому. З дитинства батько привчав мене до спорту, беручи з собою на пробіжку. Мені це подобалось і з часом стало невід’ємною частиною мого життя. Я любив бігати крос, а також займатися на турніках і брусах, тому досить багато часу проводив на цьому стадіоні. 

Сьогодні я йшов туди з передчуттям чогось особливого і в той же час з легким, ледь відчутним тремором десь глибоко всередині. Наче відчуваючи те, що на даний момент ще було таємним, проте вже давало про себе знати. Знаки долі доволі підступні, особливо, якщо довгий час вправно ігноруєш їх, коли вже ніби інстинктивно відчуваєш, але все ще продовжуєш опиратися їм.

Дійшовши до стадіону, весь в роздумах про те, як складеться ця розмова, я почав ходити навколо футбольного поля, само собою — проти часової стрілки. Як же мене виводять з себе ці “вільні” спортсмени, які здається так і норовлять заявити про свою незалежність і бігають не як всі, а за годинниковою стрілкою. Одне діло, коли нікого немає, то бігай собі хоч навхрест, але ці індивідууми додумуються це робити, коли інші люди бігають — тим самим створюючи хаос там, де його дуже просто уникнути. Я не те, щоб прибічник різних дурних правил, але в даному моменті існує спортивний регламент, який забезпечує комфортний біг та безпеку для всіх учасників процесу.

Пройшовши кілька кіл, мої філософські роздуми раптово перервав телефонний дзвінок. Ще навіть не глянувши на екран телефону мені вже добре було відомо, хто телефонує. Якимось чином я відчував це, та й по правді кажучи, я дуже чекав саме цього дзвінка.

• Привіт, — прозвучало енергійним, дзвінким голосом.
• Привіт, — відповів я.
• А ти завжди такий правильний? — з невеличким наїздом, сміючись в трубку, спитала вона.
• В якому сенсі?
• Ну ось це говориш так правильно, культурно, грамотно… Друкуєш, ставлячи всі ці розділові знаки і так далі…
• Що стосується розмови то ні, але стараюся… — почав пояснювати я, — а друкувати…що тут такого, можливо місцями трохи перфекціоніст в цьому плані.
• Я вже думала перестати з тобою спілкуватися, бо ти ну ТАКИИИЙ занудний з цією своєю правильністю написання, своїми розділовими знаками, — з крихітною долею претензії  підколюючи говорила вона, — і, до речі, щоб ти знав, “до речі” — пишеться окремо і виділяється з двох боків комами, а не так як ти, пишеш його разом і без ком, — додала вона, наче вчителька, яка вирішила провести мені урок.
• Буду знати, — усміхнувшись сказав я.
• А я більш приземлена, проста дівчина і не строю з себе невідомо що. Треба бути простішим, — продовжувала тиснути вона.
• Ти завжди така відверта? — ще не до кінця розуміючи, що тут відбувається, з легким подивом запитав я.
• Ну та. Я завжди кажу те, що думаю.
• Значить добре, що ми нарешті зідзвонилися. Очевидно, в реальній розмові все це звучить не так занудно, як тобі здалося, — заспокоюючи чи то її, чи то себе говорив я усміхаючись і намагався перевести все це в жарт додаючи в кінці: — пропоную завести одне маленьке правило в нашому спілкуванні…
• Яке ще правило? — запитала вона.
• Не будувати ілюзій стосовно один одного, допоки не розберешся в цьому. Якщо щось собі думаєш чи здогадуєшся — просто запитай, домовились?
• Добре.

Приблизно так почалася наша перша розмова по телефону після кількох днів культурного листування в месенджері. Так-так, вона напала на мене буквально зразу, беручи “пробу ґрунту”. Звалилася на мене, як грозова хмара серед ясного неба. Певний тиск поміж слів відчувався навіть в її найпростіших питаннях. Ця юна дівчина добре знала, що гра буде тільки за її правилами і ніяк інакше. Отож, намотуючи круги по стадіону, після вітальних зауважень з її сторони — ми взялися прощупувати одне одного, кожний в своєму стилі, задаючи різноманітні питання. У мене навіть рука затерпла тримати телефон. Інтерес не сходив з мого обличчя і було добре відчутно, що моє лице при розмові з нею набуває якогось особливого виразу.

Ми доволі швидко знайшли спільну мову. І в даному випадку, коли я кажу “спільну мову” — навіть не впевнений, що маю на увазі якусь мову. Адже наші розмови були буквально про все на світі, але щось всередині мене сигналізувало, що спілкуємося ми не через те, що зустрілося два цікавих світи, яким є чим поділитися — ну це само собою, а все таки через якусь іншу причину. Моментами здавалося, що нам було абсолютно байдуже про що говорити, аби тільки говорити і говорити, один з одним. Можливо вперше в житті, в нас не було мети в розмові, ми не переслідували цілі донести чи переконати в чомусь одне одного, а просто хотіли, щоб цей діалог продовжувався.